Доброго вечора! Черговий розділ “Нашої отрути” на сайті. До вашої уваги – маленька історична довідка та уривок:

Домагання у професійному середовищі у Бразилії 1970-х років відрізнялося від наших часів тим, що тоді це називали не харасментом, а просто “чоловічою натурою” чи навіть “природним порядком речей”, і жінка, яка хотіла зробити кар’єру, нерідко мусила обирати: відмовити – ризикуючи зачепити чуже самолюбство й заплатити за це можливостями, погодитися, сприйнявши це як “частину життя”… чи шукати ще якийсь вихід. Бо скаржитися було марно – відповідних законів майже не існувало, а слово впливового чоловіка важило значно більше за слово молодої спеціалістки.

Як, на вашу думку, вчинить у подібній ситуації Ана Лорена?

– Тут, – сказав він, – усе має бездоганний вигляд. Але мені цікаво інше, – чоловік трохи нахилився вперед, – чому ми повинні взяти саме вас?

Питання було поставлене так само м’яко, як і всі попередні, та цього разу в ньому вже не було жодної поблажливості.

Ана відчула, як у грудях щось коротко стислося – і одразу ж відпустило.

– Тому що я вмію працювати, – відповіла вона. – І тому що я хочу це робити тут.

Професор не відповів одразу. 

Він знову взяв її теку, переглянув перші сторінки – швидко, майже не читаючи, – і зупинився десь посередині.

– Хочете, – повторив він тихо. – Це добре. Але самого бажання не завжди достатньо…

Ана Лорена мовчала. 

– Скажіть, сеньйорито… чи є хтось, хто міг би… поручитися за вас?

– У мене є рекомендації, – відповіла вона, трохи холодніше, ніж до того. – Від моїх викладачів і керівників стажувань.

І знову ця усмішка – чемна, майже машинальна.

– Я мав на увазі… когось ближчого.

Ана повільно вдихнула.

– Ні, – сказала вона. – Я прийшла сама.

Професор дивився на неї ще кілька секунд, ніби зважуючи щось невидиме. Потім кивнув.

– Це… похвально, – зауважив. – Справді.

Він одним швидким рухом прогорнув її теку від початку до кінця – Ані Лорені здалося, що від його недбалого руху заломився куточок одного з сертифікатів – вона ледь не сунулася з місця, аби поправити.

– Мені здається… чи тут немає посвідки благонадійності?

– Перепрошую? – на мить дівчині здалося, що він з неї глузує.

– Посвідка благонадійності, – терпляче повторив Альварес, – від департаменту політичної поліції. Без неї ми навіть не можемо розглядати вашу кандидатуру.

Ана злегка нахмурилася.

– Вибачте, докторе, але я не зовсім розумію, що це означає.

Алварес усміхнувся ширше, майже по-батьківськи.

– Це проста формальність, сеньйорито. Перевірка, що ви лояльна особа. Не пов’язана з підривними елементами. У наш час треба бути обережними…

Він нахилився вперед, голос став інтимнішим:

– Але не хвилюйтеся. Такі питання… зазвичай вирішуються.

І продовжив, не відводячи від неї погляду – цього разу вже настільки відкрито, без жодної удаваної неуважності, що Ана Лорена з неприязню відчула, як шия почала червоніти. 

– Я маю певні можливості допомогти талановитим молодим спеціалістам. І зазвичай ми знаходимо спосіб… бути корисними одне одному.

Він зробив паузу – надто виразну і безсоромну, аби можна було зрозуміти неправильно.