Збірка казок "Потойбічний ліс"
Наближається свято Купали, таємниче та сонячне...

— Кострома! — чую я з туману, що м'якою шаллю огорнув придорожні кущі, чую, як тріщать гілля й шелестить трава... І ось на галявину вибігає брат — гостроокий, красень який… дивиться, насупившись, наче горобчик на дощ, сорочка на ньому з коловоротами червоними, з льону білого, а кучері сріблястим обручом схоплені.

— Тут я, Купало! — Я мружуся на сонечко, що на зламі літа пече і сушить ліси наші та луки розливні.

У гущавині опівдні добре, тінистої галявини ніхто не займає, от хіба що марево золоте тремтить та печеться Ярило пресвітлий, промені-стріли свої пускає.

— Ти навіщо в ліс пішла? Заборонено нам до галявин цих ходити, стежки лісові обморочити можуть, в царство Наві відвести! — схвильовано шепоче брат, раз у раз озираючись на всі боки, ніби боїться, що лісовиці на галявині зберуться, відведуть у похмуру гущавину, у згубний смерековий гайок — і довіку тоді не повернешся. Пропадеш для світу людей. Розвієшся димом від багаття, розлетишся по білому світу, інієм морозним на трави перші весняні ляжеш... Небезпечна гущавина лісова.

Заухав пугач, здригнувся Купала, насупившись, — чого це птах нічний серед дня голос подає? Не до добра це.

— Ходімо додому, Костромо, поки біди не вийшло...

Але дивлюся я на брата з усмішкою — не страшний мені темний ліс, хочу я почути, як дивовижно співає пташка Сирин з оперенням райдужним та золотими крилами. Кажуть, немає солодшого у світі нічого, ніж пісні її чарівні. Ось на цих гілках дубу старого, з вивернутим над землею корінням, кажуть, і полюбляє Сирин співати. Дочекаюся...

— Почекай трохи, Купало! Все одно вже забралися в гущавину! — Я за руку братика беру, веду до дубу. — Послухаємо, як віщий птах співає, і одразу ж додому підемо!

На біду, на тугу й печаль свою погодився брат мій дочекатися пісень Сирин. Тільки обморочила вона нещасного, заснув він, щойно почув дзвінкі пісні. Лилися вони лісом кришталевим струмочком, дзвіночками срібними дзвеніли, вітром весняним линули, забуття і спокій дарували... Налетіли гуси-лебеді з чужої сторони, віднесли брата мого до мертвого царства, лишилася я сама у світі людей, і покарали мене боги пресвітлі тим, що хоч би скільки раз не народжувалася я, все пам'ятала — про те, як брата в гущавину звела, про те, як загубила його навіки.

Шукати мені Купалу мого ночами беззоряними, палити багаття на злам літній, на сонцеворот, та тільки не закінчиться, мабуть, життя моє сумне — хоч би як плакала, хоч би як просила богів про допомогу, покарана я. Усе пам'ятати, усе знати, шукати Купалу в темряві — ось доля моя. І навіть якщо забудеться щось — то варто мені побачити багаття в злам літній, то згадується брат мій вкрадений, у мертве царство віднесений...

***

У купальську ніч у селі завжди весело було — ігрища, стрибки через багаття, молодь співає, плете вінки, пускаючи їх річкою, зі свічками восковими. Подобалося мені завжди до бабці приїжджати влітку — від самого дитинства, скільки пам'ятала себе, рвалася до неї, казки її послухати, в лісах поблукати... Добре в селі, гарно, далечінь сонячна лугова вабить утекти, загубитися в просторах, трави хвилями зеленими плескотяться, на повний мій зріст здіймаються, а з лісів пташині трелі дзвенять, річка виграє за яром, що ліщиною зарослий...

І ось із вінком своїм, сплетеним із гілок кучерявої берези, із трав дурманних та ромашки лугової, поспішаю я з подружками до річки, стежкою вузькою, по краям очерет та осока, намулом пахне... мости дерев'яні підгнили, небезпечно по них іти. А все ж з Варкою спустилися до берега, на містки зайшли обережно, добре, що спідниці не надто довгі, не довелося підбирати їх, боячись намочити.

— Оленко не боїшся? — Варка другий рік вінок пускала, мені ж уперше було.

— Жаско трохи, але й цікаво між тим… — зізналася я. Того року в однієї дівчини вінок потонув, тільки-но від берега відплив, то вона й місяця не прожила — знайшли нещасну на заливному лузі, лікарі сказали потім, що в неї була вроджена вада серця, напад трапився... Та тільки старенькі бабці про інше шепотілися — мовляв, русалки залоскотали, забрали собі своє.

Схилилася я до води — зеленкувата вона, каламутна біля берега, від мулу й водоростей, що на дні хитаються, тремтить у віддзеркаленні моє вузьке обличчя, бліда я, перелякана... Коса розплелася, недбало на груди впала, на майці — трав'янисті плями, вже вимазалась десь, бабця насваряться... у селі ж у кориті ще стираються, полощуться на річці. І не встигла я вінок на воду опустити, як тут же рука чиясь засмагла вихопила його, свічку загасивши.

А у віддзеркаленні показалося обличчя хлопця чубатого, у простій сільській сорочці. Гарний...

— Упіймав я твій вінок, красуне.

Обернулася я сполохано, вмить пригадавши минуле — і брата свого нещасного, і прокляті пісні птаха-Сирин... і здалося, що хлопчину я цього бачила колись. Але відігнала думки темні — немає Купали більше у світі цьому, і бути не може.

Простягнув мені хлопчина руку, і посміхнулася я, чіпляючись за його долоню, щоб не впасти у воду.

— Моя ти тепер, красуне...