Вітаю, сонечко!

Гарної та мирної всім неділі!

Запрошую до знижки на романтичну історію кохання від Артемії та Даміра з роману "Жебрак".

Уривок.

Ксенія — стерво!

Я не розумію, як їй це вдалося. Мій адвокат запевняв, що суд буде на моєму боці. Але щойно я програв справу. А з нею весь мій бізнес, активи та все майно. Програв все до останнього. Моє рухоме та нерухоме майно перейшло у власність дружини.

Емоції, що захопили мене не дають дихати. Виходжу на вулицю, але тут не легше. Промені палючого сонця, скажено жарять.

Зупиняюся на краю сходів. Намагаюся розслабитися та заспокоїтися. Хоча на вулиці важке повітря, дихати нічим.

Все не вкладається в голові.

Як жити далі? Я ж по суті безхатько. Все моє майно, що залишилося — це ювелірні вироби, що зараз на мені, телефон та кілька карток. Які вже до вечора будуть не активними, а ще ключі від автомобіля, який по суті вже не мій.

— Ну, що, любий? Можеш мене привітати. Я у виграші! А ти якщо, що приходь. Можливо, я знайду для тебе роботу.

Чую за спиною насмішку уже колишньої дружини. Цей голос подразнює мою нервову систему. Мені хочеться послати це стерво, якнайдалі, але стримуюся. Знаходжу у собі сили змовчати на її слова.

— Ключі від машини! — наказує колишня, простягнувши руку.

***

Коли всі працівники пішли. Вирішуємо самі з Мартою прибрати залишки їжі, заготовлення. Адже вони зберігатися не можуть. А тягти їх в інші кафе не хочемо, аби не наражати нікого на хворобу. Скинувши все в мішки та зав’язавши їх, я беруся по одному тягти відходи до сміттєвих контейнерів. Які знаходяться неподалік, за сусіднім будинком.

Підходжу до контейнерів, і бачу високого кремезного чолов’ягу у брудному одязі, що риється у сміттєвому баку. Коли він вирівнюється на шиї помічаю масивний золотий ланцюжок. Це мене неабияк дивує. Я раніше цього безхатька тут не бачила. Мене чомусь бере зло, тому змовчати не можу.

— Громадянин хороший, а ви працювати не пробували? Такий здоровий лоб..? Іди працюй, це краще ніж ритися у смітниках.

Кидаю мішок з їжею у сміттєвий бак, а чоловік оглядається на мене.

Я нервово кліпаю. На руках золоті персні, дорогий годинник на лівому зап’ясті. Одяг теж дорогий тільки замащений. Підіймаюся поглядом вище і часто кліпаю. Чорна борода велетня, досить довга. Вона спотворює чоловіка, але його сині очі виглядають якимось мутними. Помічаю, що чоловік тремтить, а на мої слова зірвано видає.

— Я їсти хочу.

Я нервово ковтаю. Адже щось цей чоловік не схожий на безхатька. Нічого не можу збагнути, лише тихо кидаю.

— То ходіть зі мною. Поїсте нормально.

— Жартуєш? — з недовірою цікавиться чоловік.

— Зовсім ні. Ходіть. — кличу чоловіка. Адже ми з Мартою покидали їжу в контейнери.

Ми ж знаємо, що сюди приходять поїсти безхатьки. Тож я матиму чим пригостити цього чоловіка. Зрештою він не схожий на безхатька. Тут щось інше.

— Маленька, ти серйозно? — якось не виразно цікавиться чоловік.

— Серйозно!

Запевняю та ошелешено дивлюся, як чоловік робить крок і починає падати. Я ледь встигла його зловити, хоча він все одно впав, але уже не так різко. Бо втримати цього чолов’ягу я не змогла...

Продовження тут ...

kdjhtFCl — Моя заручниця.

Приємного читання!