Увага, сміливі душі та фанати демонячих історій! :D

Продовження ❤️

Не кажи демону «так»!

— ЕльʼТаваріоне, вам випала честь першим спробувати моє творіння, — з захопленням сказав Анджелус, ніби вручав не тарілку з дзвінким желе, а святу реліквію.

— А може не треба?.. — прошепотів Алек, притискаючи серветку до грудей, наче вона могла захистити його від кулінарної долі.

— Треба, — з фанатичним блиском в очницях відповів Анджелус і ще трохи підсунув тарілку, змусивши желе небезпечно колихнутись.

Ми всі ледь стримували сміх. Амелія вгризлася в край серветки. Райвен прикрив рота долонею, вдаючи, що чхає. Я ж уже наполовину схилилась під стіл, щоб не задихнутися від реготу.

Алек, героїчно зітхнувши, взяв ложку.

— Якщо я не переживу це… — звернувся він до Амелії, — скажи моєму перукарю, що він був мені як брат.

— Тільки якщо ти перестанеш грати драму, — прошепотіла вона крізь сміх.

— Ні, справжній герой має піти красиво, — урочисто заявив Алек, зачерпнув желе… і поклав до рота.

Настала тиша. Дзвінке, емоційно насичене мовчання.

— Ну? — обережно запитала я.

Алек повільно проковтнув, перевів погляд на Анджелуса… і урочисто сказав:

— Моє тіло щойно пережило внутрішнє вознесіння, падіння та коротке перебування в лісі зі співаючими грибами. Це… геніально. І страшно.

Анджелус засяяв.