Вітаю, сонечка!

Спішу повідомити, що історія кохання Златослави та Болеслава — оновлена.

Уривок.

— Серденько, прокидайся! — лагідно кличе мене Болеслав.

Важко зітхаю. Не хочу, щоб він бачив, що я плачу, як і не хочу, щоб він був тут.

— Я не хочу, — зірвано відмахуюся, міцно зажмурюю очі та тягну ковдру на голову.

— Златославо, вже перша дня... — зауважує чоловік, але я перебиваю його.

— Навіщо ти знову притяг мене до себе? Я не пам’ятаю тебе. Ти мені ніхто. Я хочу додому. Хочу залишитися одна...

Не витримую, голос хрипне, а сльози рясно котяться з очей.

Чую, як шумно зітхає Болеслав, а вже за мить відчуваю, як прогинається ліжко поруч, і мені від цього страшно. Моє тіло вмить напружується, але з шаленим серцебиттям витримую кілька секунд, а коли розумію, що нічого не відбувається — видихаю.

— Златославо, тобі зараз не варто залишатися одній. І взагалі — тут, у мене, ти в безпеці, — голос чоловіка звучить лагідно та навіть із проханням. — Я не займатиму тебе, не набридатиму. Тут не гірше, ніж у тебе вдома. У мене велетенський двір на лоні природи. Ти тут справді можеш відпочити. У мене є скляний будиночок — ти можеш перебратися жити туди, і ми взагалі не будемо перетинатися.

— Як благородно! — фиркаю я. — Ти вирішив посадити мене у золоту клітку та відгородити від цілого світу, — шморгаю носом. — А ти питав, чи я цього хочу?

Читати тут...

Приємного читання!