Коли я починаю нову історію, першим з’являється не сюжет і не кульмінація. Найперше — хтось іде до мене з темряви думок. Я не знаю ще, звідки він чи вона, але точно відчуваю: ця людина щось пережила. І я мушу це записати.

Мені важливо, щоб персонаж був справжній. Не вигладжений до блиску, не картонний, не списаний з шаблону. Я хочу, щоб він дихав. Щоб я вірила йому, навіть якщо сама його вигадала.

1. Я даю йому минуле.
Кожен герой має щось за плечима. Навіть якщо читач про це не дізнається одразу — я маю знати. Що його боліло? Кому він заздрив? Чого найбільше соромиться? Це не завжди потрапляє в текст, але це створює глибину.

2. Я додаю слабкість.
Без цього ніяк. Бо люди з бронією — нецікаві. Один герой може постійно мовчати, бо його в дитинстві не чули. Інша — не вміє сердитися, тому з неї всі витирають ноги. І тоді я питаю себе: чи зможе вона навчитися? І хочеться писати далі.

3. Дивлюся, як він говорить.
Мені важливо, щоб персонаж говорив по-своєму. Інтонація, ритм, манера — це теж характер. Один перебиває, інший тягне слова. Іноді я записую репліки в окремий блокнот, просто щоб почути, як звучить його голос.

4. Додаю щось дуже просте, але «його».
Я не даю своїм героям екзотичних хобі чи надприродних здібностей, якщо це не сюжетно потрібно. Але я люблю, коли в них є щось своє: любов до певного запаху, якась дивна звичка — наприклад, розглядати чужі руки або носити один і той самий светр на щастя. Це — їх маленький світ, в який хочеться зазирнути.

5. Я не тримаю його в клітці.
Буває, що герой починає жити своїм життям і робить не те, що я запланувала. І я дозволяю. Бо живий персонаж завжди буде трохи неслухняний. І саме це — найкращий момент у письмі.

Коли ти пишеш героя, важливо його не ліпити, як з глини, а слухати, ніби він уже існує. Спостерігати. Довіряти. А потім просто записувати все, що він проживає.

До речі, запрошую до новинки "Холера з тим коханням"

 У кожного автора — свій шлях до живого персонажа. А який у вас? Напишіть у коментарях, давайте ділитися досвідом.