А нам тепер сиди й вгадуй, чи він не настільки демон-демон, а усе-таки трішки шляхетний і навіть дрібку джентльмен. Чи він хотів змусити її оскаженіти подражнити Елісон. Чи він взагалі переконаний, що вона сама його про це просила... Ох, ці інкуби з ямочками... До речі, передувало його витівці ось це:

— Молитимусь, — зневажливо та отруйно повторив Бастіан... — Наче це колись комусь допомагало. І з якого милого тобі її затримувати?! — обурився він, заглядаючи на мене.

— Тому що так влаштований закон, — в мене не було жодних сил сперечатися. Це день вичавив мене неначе апельсин перед сніданком.

— Це безглуздя! Це ж ти… — він запнувся, варто було мені лише підібгати губи й загрозливо глипнути на нього. — Гм. Ну, хтось. Його вбив дехто інший. І та жінка усього лише прибрала за ним. Тим невідомим маніяком, котрий геть не сексапільна безжальна білявка.

Це була офіційно найжалюгідніша спроба підлизатися до мене в моєму житті.

— Я повинна. Той, хто відправив мене на пошуки Дерріка, чекатиме звіту і результату.

Я намагалась не думати, про що йдеться під тим результатом.

— Повинна… — і знов той тон, котрим він відгукувався про сумнівну ефективність молитви. — Це недолік життя за людськими правилами. Ніколи цього не розумів.

— Іноді і ми цього не розуміємо, — визнала я.

Бастіан розвернув голову до мене і зазирнув просто мені у вічі.

— То зроби щось, Елісон.

І він не просив. Не благав. Він вимагав цього. Наполегливо.

КРИЦЯ ТА ЗВАБА

Більше контенту: телеграм та тікток