Читати КРОВ ТА ДЗЕРКАЛА
Якщо ви любите таємниці та темні казки, якщо любите циганські легенди та румунські історії про упирів та демонів-стригоїв - ця історія для вас. Подорожі, чарівні пригоди, боротьба пітьми та світла, таємничість та чари. І звісно - кохання. Яке переможе пітьму.


 

Трави смарагдовим морем стеляться за кибитками, а в колі їхньому земля витоптана — давно вже становище тут, не одну нічку темну, не один ясний день.

Горять багаття, танцюють чорноокі красуні в широких спідницях із червоного ситцю та з зеленими стрічками, пришитими до низу, а волани з квітчастого шовку лягають на трави тінню. Коси красунь темні, в очах — дикість, зухвалість вільних птахів степових, усміхаються вони — зуби скалять. Смагляві чубаті хлопці на гітарах бренькають вечорами, коли зі справами впораються — турбот у таборі багато, не дивлячись, що невеликий він, усього душ на двадцять п'ять.

Кажуть, що дзвін бубонців та гітарний стогін геть жене степових демонів, оберігає табірний народ. Вірять ромале музиці своїй чаклунській та пристрасній, вірять гіркому аромату полину, сухі гілочки якого у вогнищах згорають, ледве потріскуючи, вірять ночі безкрайній, що величезним наметом над табором розкинулась — ніби шовк, вишитий сріблястими чудовими квітами.

І в ночі тій оживають казки.

— Злато, розкажи про квіти вогню! Покажи їх мені! — дитячий голосок трохи тремтить — від передчуття й очікування, а оченята дівочі здаються чорними агатами на смаглявому вузькому обличчі. Рубіна, учениця старої роми, влаштувалася серед квітчастих ліжників, хустку з голови скинула — не любила вона її носити, хоч і заведено так було — і волосся темною хвилею вільно падало на плечики.

Гарна дівка буде, говорили в таборі, та тільки побоювалися вмінь її чародійських. Могла Рубіна заховане відшукати, загублене повернути, очі відводити вміла, Злата змалку її наговорів вчила, а трави збирати та зілля готувати і зовсім легко дівчинці давалося. А ще відкрилися перед нею шляхи чаклунські — могла вона вивертом степу через світ духів ходити. Таке вміння нікому не підвладне було, лише у старих легендах залишилися байки про мандрівників між світами, тому й страх з’явився серед ромів — розповідали старі, що на біду такі чари людям даються.

На велику біду.

Та тільки ніякого неспокою не відчували ні сама Рубіна, ні наставниця її — Злата Вогненна. Прозвали стару рому так за її дар із вогнем гратися — без кресала могла вона багаття підпалити або пожежу в степу вгамувати, слухалося її полум'я.

— Злата! — окрик Рубіни повернув рому з роздумів в кибитку, в тиху напівтемряву. — Ти чуєш мене?

— Чую, дитино, чую, — відгукнулася та й усміхнулася. І немов вогники в очах її загорілися — оранжево-червоні, як два сонечка. Підняла вона руки, рукава довгі по шкірі ковзнули, і одразу ж на долонях Злати квіти вогняні розцвіли, живе полум'я їхніх пелюсток тремтіло й звивалося, ніби від вітру. Дмухнула рома на долоні — і щезли чарівні квіти, лише димок сизий, як від свічки, змійками ковзнув у сутінки, танучи серед степу.

— Яка краса! — Очі Рубіни спалахнули яскравіше за зірки, захоплено дивилася вона на свою наставницю — скільки та знає, скільки вміє! Не цінувала поки що дівчинка своїх чар, та й користуватися ними не навчена була.

— Краса ця небезпечна, не для ігор, — суворо сказала Злата, і вогники в зіницях її згасли одразу. Брови рома звела до перенісся, губи підібрала — немов веселощі дитячі не любі їй були. Усе Рубіні ігри, усе сміх — та тільки одного дівчисько ніби й не розуміє, що за чари завжди платити треба, не просто так чаклунство дається. Минають роки, а немає серйозності, немає поважності в майбутній чародійці табору, і засмучується Злата, дивлячись на це.

А серце її, мабуть, чує страшне, хоч не знає знахарка, що йде біда з півночі, з-за гір скелястих. Гори ці відгороджують простори ковилові від графства проклятого — і кажуть старі люди, що живуть там, за чорними відрогами, у замках стародавніх, із сірого граніту складених, моторошні нелюди, і шкіра їхня бліда, бо не тече в жилах кров тепла, а в грудях серце не б'ється. І померти не можуть прокляті, і життя не миле їм. А найголовніший над ними — демон-стригой.

Ось через цього диявольського духа і довелося племені влахів з місць рідних зірватися та в степи безкраї піти. Але казки то старі, брешуть все. Не можуть люди без сердець жити, та й роми графство те покинули через побори жорстокі, пішли в пошуках кращої долі, а не через прокляття. Злата в казки старі не вірила — була б то правда, то давно помста графська табір її знайшла та всіх би він покарав. Адже нежиттю граф став через них. Образили влахів у його землях, а стерпіти горді діти ковилового степу не змогли — жорстока помста їхня була... Але чи правда то?... Не вірила Злата в старі казки.

А даремно не вірила...