Вітаю!

Пропоную вашій увазі невеличкий уривок і візуалізації з моєї нової книги "Замок Монтьєль"

"З широкого вікна вежі, де проводили післяобідній час принцеси та їхня фрейліна, було видно, як на гвинтових сходах з’явилися сірі чоботи, що припали рудуватою курявою. У міру того, як ті чоботи спускалися, крізь вузьку незасклену бійницю дівчатата спостерігали появу двокольорових штанів, широкого шкіряного пояса, з якого звисав меч, края білої сорочки, що вибилася з-під пурпурового дублета, натертого до блиску залізного панцира, білого шарфа, що захищав шию від натирання обладунками, смаглявого обличчя, темного кучерявого волосся та червоного берета з орлиним пером. Ще до того, як хазяїн високого стрункого тіла, яке було вдягнене у всі ці речі, постав на виході з вежі, дівчата упізнали його. Так, це був лицар Трістан, командир замкової охорони.

Трістан чітким воєнним кроком перетнув площадку між двома вежами.

  - Він йде до нас! – прошепотіла Леонор.

  - Мабуть, солдати помітили батьків, – спокійно відповіла Віоланта. – Зараз я дізнаюся.

  - Коли мати під’їздить до замка, над Королівською вежею піднімають прапор, і гармати стріляють п’ять разів. А коли батько – то лише тричі. Я ж не чула жодного пострілу. Чи, може, мені вуха позакладало? Ви щось чули? – запитала Леонор.

  - Ні, – пропищала наче мишеня Мерін.

  - Ось бачиш!..

  - Тихше, – Віоланта перервала молодшу сестру.

Ззовні долетів дивний звук, що заміняв стукіт у двері. Лицар Трістан кілька разів вдарив мечем по щиту, щоб привернути увагу принцес.

  - Відчинити? Запросити його сюди? – запитала Мерін.

  - Я сама, – відповіла Віоланта.

Вона інстинктивно торкнулася волосся на скронях, пригладила сукню на талії та стегнах і ривком відчинила дубові двері. Вийшла на площадку сходів і застигла там, наверху, торкаючись долонею перил, схожих на тонке мереживо, що застигло у камені. Трістан стояв унизу, поставивши ногу на найнижчу сходинку.

- Так, лицарю? – звернулася до нього Віоланта.

Трістан знітився. Він не чекав появи принцеси. Зазвичай у таких випадках на стукіт виходила покоївка чи фрейліна. Він почервонів і поспіхом стягнув з голови берет з орлиним пером.

- Вибачте, Ваша високість, – чемно вклонився. – Я прийшов сповістити, що до замку наближається...

- Королівська процесія? – нетерпляче перебила його Віоланта. І чарівно усміхнулася, щоб Трістан, боронь боже, не подумав, нібито їй хочеться якнайшвидше завершити розмову.

- Ні, Ваша високість. По дорозі скаче лише один лицар у супроводі чотирьох охоронців. Схоже, що це ваш брат, принц Бертран.

- Бертран? Ну нарешті! – озвалася Леонор, постаючи на порозі позад Віоланти. – Ми давно чекаємо на нього.

Віоланта незадоволено озирнулась. Поява сестри не сподобалась їй. Вона перервала оту ілюзію, нібито вони з Трістаном опинилися наодинці, далеко від усього світу. Тільки він та вона під безмежним синім небом, на якому не було жодної хмаринки.

Трістан подобався Віоланті, хоча вона ніколи б не призналася про те ні сестрі, ні матері, ні будь-кому іншому. Хоча б тому, що дівчина підозрювала, що Леонор теж поклала око на вродливого командира охоронців. У лицаря були великі карі очі, густе хвилясте волосся до плечей, орлиний ніс, вузькі губи та занадто густі темні брови. Ті брови спочатку здавалися трохи дивними, але згодом жінки, які жили у замку, не могли відірвати погляду від отих густих брів, наче намальованих товстим пензлем. Вони зачаровано зітхали та усміхалися, коли Трістан проходив повз них".

Якщо вас зацікавило, то заходьте сюди. 

А ось візуалізації, створені (іноді так і хочеться сказати "спотворені", але цього разу, слава Богу, ні :)) ШІ:

Це - принцеса Віоланта і лицар Трістан. Зрозуміло, що вони закохані. Але їхнє майбутнє невизначене, бо вона - принцеса, а він - командир замкової охорони. 

А це - принцеса Леонор, молодша з двох сестер. Хитра дівчина, як то кажуть: "собі на умі".

Заходьте, не пошкодуєте. буде цікаво.