Іноді гріх — не помилка. Іноді — це останній ковток повітря перед тим, як знову зануритись у темряву.
Яна обіцяла собі, що не переступить межу. Але є межі, яких не видно… доки ти не ступиш за них.

У цій главі не буде великих слів.
Лише тиша між двома серцями.
Рішення, які пахнуть втечею.
І визнання, яке змінює їх обох.

Вона вперше зізнається в страху.
Він вперше вимовляє любов.
А між ними — ніч, у якій народжується план.

“Я не стану твоєю винагородою від долі.”
“Я й не прошу. Просто дозволь бути поруч.”

Це розділ про межу. Про довіру, яка може коштувати життя. І про жінку, що поступово перестає бути тінню.

Читайте нову главу за посиланням:
Цей гріх має моє ім’я

Питання до читачів:

1. Як ви гадаєте, чи може гріх бути початком звільнення?

2. Чи є межа, після якої вже не можна повернутись назад — і чи потрібно повертатись?

3. Якби ви були на місці Яни — який варіант втечі обрали б?

Чекаю ваших думок. І дякую кожному, хто читає.
Це історія не лише про втечу. Це історія про вибір жити.