Уривок з наступного розділу. Як вам?

Ця скотиняка сиділа, спостерігала, і не подала жодного знаку.

– Це було... сильно. – додає він, м'яко. – Ти сьогодні виграла не справу. Ти виграла... повагу. Я бачив це. На обличчях інших. У поглядах. Навіть у Савранського. Йому було боляче програвати тобі.

Мені хочеться сказати «заткнись». Але язик не слухається. Бо ці слова – ті, які я ніколи не чула від батька. 

– Це, ще не кінець. – нарешті виривається з мене, хрипло.

– Знаю. Але, Анно... – він нахиляється трохи ближче. – Це було так гаряче. Ммм.

Я не витримую – б'ю його кулаком у груди. Він сміється, тихо, щиро, нахабно. Я розвертаюся на підборах і спускаюся по сходах, сподіваючись, що він нарешті відстане.

Але ні. Звісно ж – ні.

– Куди підемо? – його кроки наздоганяють мене.

Я різко розвертаюсь, і він ледь не врізається в мене. Його обличчя занадто близько. Тепле та надокучливе.

– Що?

– Куди підемо святкувати твою перемогу? Є один шикарний суші-бар недалеко. Я впевнений, там знайдеться столик для нас.

– Я не їм суші. – кидаю холодно й знову йду до своєї машини.

Він знову мене переганяє, йде спиною вперед, дивлячись мені прямо в очі.

– Тоді, можливо, італійська кухня? Ммм? Щось ніжне. Як твоя промова в суді. Або пікантне, як твоя злість.

– Ти зараз впадеш.

– О, ти хвилюєшся за мене? Як це мило.