Протокли не брешуть. Брешуть люди.

Що таке поліція? Поліція в уяві переважної більшості — це гучні сирени, погоні на шалених швидкостях й рішучі люди, які завжди знають, що робити. Насправді ж поліція — це папери. Тисячі паперів. Формулювання. Папки. Рішення, які приймаються навіть не з міркувань справедливості, а з міркувань керованості.

"Робота слідчого — монотонне копорсання в паперах."

Ця глава "Усіх граней самобичування" — точно не про героїзм. Вона про людину всередині жахаючої системи, де зло не кричить, не реве про свою непричетність, а чемно та преслухняно чекає своєї черги в архіві. З хитрою посмішкою. 

"Деякі місцеві надбання краще не чіпати навіть на законних підставах."

Поліція тут, в Нордхаймі, — не караюча рука і не останній бастіон моралі. Це фільтр. Через нього проходить далеко не все. Іноді або навіть частіше за все — свідомо.

"Одна загибла сім’я — це похибка в статистиці."

Глава побудована як внутрішній монолог людини, яка бачила забагато, щоб ще вірити у прості відповіді на складні питання. Тут є і холод, і іронія, і професійна сліпота і моменти, коли пам’ять починає працювати проти її власника.

"Пам’ять — паскуда. Вона любить підсовувати старі образи під виглядом нових слів."

Це текст про те, як легко не помітити головного. Про те, як протокол може бути ідеальним на перший погляд — і водночас брехливим, якщо вдатися в деталі. І про те, що деякі місця краще не називати вголос.

"Колимхольм у мене ще не закритий..."

І, можливо, ніколи не буде...