Фініш близько

 Мої любі читачі Моя прекрасна боржниця підходить до кінця. Нарешті ми дізнаємося про те хто ж шантажує Марка, а також що ж сталося в минулому між ним і Мією. 

Прошу вибачення за вчорашнє. Бо випадково дала два однакові розділи. Мабуть через те, що одночасно прауюю над трьома проектами. 

Залишайтеся зі мною і моїми героями буде гаряче і небезпечно. 

Мене наче обухом по голові.

— Що? — стискаю зуби. — Повтори.

— Якщо хочеш побачити їх живими до першого ангару. До півночі. І без сюрпризів.

— Я не вірю, — мій голос хрипкий, але рівний. — Доведи.

Кілька секунд тиші. Потім…

— Мамо… мамо… — крихітний, зляканий голос пробивається крізь тишу.

Мар’яна.Моя дитина.Її голос.

Я завмираю. Серце б’ється десь у горлі. Стискаю телефон так, що здається ще трохи і зламаю його.— Якщо ти її торкнешся…— О, не хвилюйся, — перериває мене голос. — Ми ввічливі. Поки що. Але твій час спливає. Перший ангар. До півночі. Без поліції. Без героїзму. Бо наступного разу в трубці буде не голос. Буде тиша.

Клац.

Зв’язок обірвано.

Руки ще тремтять, але я не кидаюсь у паніку. Я не маю права. Не зараз.Видихаю, ковтаю спалах люті, яка підступає до горла, і одразу набираю Славіка.

Він відповідає не одразу.— Та що там, Марку?

— Мія в тебе? — коротко. Без привітання. Без прелюдії.

— Уже дві години, як поїхала. Казала, що додому. До дитини. Щось там…

Далі я вже не слухаю.Холодна хвиля проходить тілом.— Славік. Негайно дзвони охоронцю. До того, що стежить за її родиною. Перевір, чи все в порядку. Негайно.

— Добре… добре, я зателефоную. Хвилину.

Відчуваю, як розмивається межа між логікою і панікою. Чекаю.

Минає хвилина.

— Він не відповідає, — каже Славік, і його голос уже не такий спокійний.— Я пробував кілька разів. Безрезультатно.

Мовчання зависає в повітрі. Тяжке. Як перед бурею.

В голові суцільна тиша, яка оглушує. Як у