Міфічні істоти. Еттін

Вітаю, любі читачі. Як казав Трумен Бербанк "На випадок якщо не побачимося: Доброго дня! Доброго вечора та доброї ночі!" Любі українці, бережіть себе і своїх близьких. Цінуйте рідних і коханих.
Трохи цікавинки....

За міфологією еттін - це велетень. Персонаж британського і шотландського фольклору. Вирізняється величезним зростом, потворністю (часто - багатоголів'ям) і низьким інтелектом у поєднанні з підступністю та витонченою жорстокістю.

...і спойлеру з дитинства Фелікса. http://booknet.ua/reader/fenks-b436126?c=4763852&p=2

Фел відчув сморід подиху і, коли його розвернули обличчям до нападника, перелякано вирячив очі. Перед ним стояв еттін — двоголовий велетень. Хоч ще підліток, але вже весь у шрамах і синцях. В однієї голови око було вибите, друге затягнуте мутною плівкою. Еттін підніс Фела до носа правої голови — тієї, що ледь бачила. Фенікс запанікував, замахав рученятами, намагаючись відштовхнути обличчя велетня, розмазуючи по собі його соплі.

Слова застрягли в горлі. Хлопець тільки тремтів і виривався з лап.

— Ти смердиш пахучими травами! — замичала одна голова.

— Мій дурний брат каже, що ти смачний! — зареготав велетень і, бризкаючи смердючою слиною, почав підносити дитину до рота, дражнячи, ніби от-от відкусить руки.

— Ментор! — нарешті закричав Фел. — Ментор!

З-за дверей вибіг старий гул із дітьми, та, побачивши еттіна, завмер. Він не втручався — чи то злякався, чи не хотів, щоб велетень зруйнував його садибу. Фел бачив на його обличчі сором і розгубленість. Господар тільки обертався й мовчки чекав… когось.

— Я лише візьму це! — почув Фел і відчув, як з вуха висмикнули сережку. По шиї потекла гаряча кров. Він зашипів, скривившись від болю, й міцно заплющив очі — боявся, що крик лише розлютить еттіна.

Коли відкрив очі, перед ним стояв Ментор.

Він мовчки спостерігав із веранди невеликого будинку, де вони знімали кімнату. Сховав руки в широкі рукави свого вицвілого, колись золотого балахона з червоною вишивкою. Злегка згорблений від тягаря прожитих століть. Волосся давно сиве, але й досі туго заплетене в косу. Його фіолетові очі, сховані під важкими повіками, спокійно й безпристрасно дивились на учня, що борсався в лапах юного велетня.

— Ментор… — прохрипів Фел, заїкаючись.

Старий фенікс злегка піджав губи. Його погляд звузився, став скляним, байдужим.

— Я що, до своєї смерті маю панькатися з тобою? — озвався нарешті. — Я ж казав: фенікс має вміти захищати себе сам. Це… — він недбало змахнув рукою в бік велетня. — …лише малолітній еттін. Йому, може, й п’ятнадцяти немає. Захищайся. А ні — помри й переродись.

Очі Фела наповнились сльозами, але ті не падали — застигли, затьмарюючи погляд болем. Боліло не вухо, не ребра, що стискали лапи еттіна. Щось інше — темне, отруйне — повільно наповнювало його груди.

Він не вірив. Не міг повірити, що Ментор — єдина істота, до якої він був прив’язаний, якій довіряв, наче хвостик до тіла — міг бути таким холодним. І от зараз цей хвіст було вирвано з м’ясом.

Важкі сльози все ж зірвалися: гарячі, зрадливі, повні болю і гіркоти. Кожен подих пік зсередини, мов жарини, що нещадно обпалювали груди. Уперше в житті Фел відчув, як щось у ньому ламається — відчайдушна довіра. Дитяча надія, така вперта і щира, розбилася об холодний, байдужий погляд того, кого він вважав найближчою істотою.

Ментор не відвернувся, не відвів черствого погляду. Лише злегка звів підборіддя.

Фел закричав. Не від болю, не від страху — від зради.