Тут, на Близькому Сході, існує звичай, який мені досі не дає спокою. Він наче тінь, яка часом нависає над родинами, що зовні здаються ідеальними. Це — багатожонство.

За шаріатом, чоловік може мати до чотирьох дружин. Якщо може їх забезпечити, якщо буде справедливим. Але скажіть чесно — хіба серце можна поділити на чотири рівні частини?

Я бачила, як Лейла сміялася поруч із Насімом. Вона — молода, очі блищать, живіт круглий. І я не виню її. Вона нічого не вкрала. Просто… прийшла в моє життя, коли воно й так тріщало по швах.

Він має право. А я?
Я маю право на біль? На голос? На вибір?

І хоч мені кажуть:

— Це нормально. Тут так живуть. Це не приниження, це традиція.

Та в мені щось стискається. Бо це не «просто звичай». Це розкол. Це порожнеча між подушками в ліжку, де він тепер спить не лише зі мною. Це тиша за вечерею. Це очі доньок, які ще не розуміють, чому тато більше не цілує маму при дітях.

Я не проти віри, не проти звичаю. Я проти зламаних жінок, які бояться сказати: «Мені боляче».

А тепер запитання до вас, мої дорогі:

Чи змогли б ви бути з чоловіком, який має ще одну (або кількох) дружин?
 Чи можна любити, знаючи, що він іде від тебе — до іншої?
Чи любов — це про вибір однієї, чи про баланс між кількома?

Напишіть, будь ласка. Я перечитую кожен коментар. Цікаві ваші думки, і як ви бачите таке життя?