Справжній стародавній український слеш

Ось так би я представила вам цю книгу 1905 року ще кілька днів тому. Але сьогодні говоритиму з вами про інше.
Це набагато глибше, ніж пошук стосунків із людиною, Богом чи собою. Це глибше, ніж ментальні проблеми. І навіть більше, ніж історія про надумані чи справжні гріхи.

Я хочу поділитися з вами книжкою, яка стала для мене особливою. Настільки, що найближчим часом вона буде моєю настільною Біблією. І я навіть не знаю, з чого почати, аби не скотитись у ідолопоклонство.

Я не релігійна людина. Як і головний герой роману «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського. Але ми — віруючі. І коли я читала про нього, то не могла не впізнати себе у свої найгірші періоди — ті, де думки з’їдали зсередини, аж до болю в кістках.

Відверто, я побачила, що це роман про проявлення. Тільки не бажань — а страхів, болю, ненависті до себе. Коли все твоє життя — це дзеркало того, що ти носиш усередині.

Книжка поділена на чотири частини. І кожна — ніби окрема історія. Але сюжетна лінія тягнеться крізь них, пов’язуючи в єдине ціле.

Спершу я очікувала побачити трактування героя, що був частиною ЛГБТК+ спільноти й постраждав за це. Але побачила зовсім інше. Де існує паралель із «Таємною вечерею», після якої Юда зрадив Христа.

Андрій зрадив матір, а йому зрадила сім’я, яку він обрав замість рідної. Коло замкнулось, коли він це усвідомив.

Головний герой проходить шлях від слабкої людини до сильної. Він перестає судити себе і світ — і це, напевно, найголовніше, що з ним стається.

Роман просякнутий багатошаровими роздумами. Навіть автор у тексті підкреслює: на одній сторінці — одні думки, на наступній — геть інші. І саме це — серцевина трагедії.

Я пам’ятаю свій стан, коли не могла пояснити, що діється з моїм серцем, думками, психікою. Точно те, що зі мною тоді коїлось. 

І я більше не назву цю історію «слешем». Це — історія про людину, якій боляче жити у своїй голові. А вже зверху слабкий наліт гомоеротичності, який тут радше тло, ніж суть.

Це сага про саморуйнування, про пошук опори, коли ти думаєш, що один. А потім згадуєш: «Я ж не один. У мене є мама». І цього достатньо, аби триматися.

Політичні моменти тут теж болючі — наскільки болючі, що для нас, українців, читати їх зараз — наче заново проживати щоденний біль. Але це того варте.

Так, я була трохи розчарована фінальним вибором партнера. Але — на щастя — пари з цього не вийшло. І найбільше полегшення прийшло тоді, коли герой зрозумів: він поставив себе нижче, ніж є.

Він вважав себе меншим за тих, кого любив. І став для них майже безкоштовним слугою. А вони любили його працю. Не його.

І в цьому — справжня драма.

Я полюбила цю книгу всім серцем. Вона стала для мене точкою опори й глибокого пізнання. Рекомендую її від душі.

А якщо ви теж відчуваєте, що історичні романи — це ваше, запрошую ще до читання мого поточного роману «Ю-критерій Манна-Уїтні». Оновлення — по парних числах.

Ваша улюбленна письменниця,
Olha Alder ♡