"– А я тебе знаю, – раптом каже пацан, і я різко пригальмовую на пів дорозі до своєї машини.

– Цікаво… Знаєш? Звідки? – дивуюся я, миттєво розвертаючись.

Хлопчисько дивиться на мене не моргаючи, та говорить без тіні сумніву:

– У мами є твоя світлина. Вона дістає її, коли думає, що я не бачу… і плаче. Я вважаю, що ти – мій тато…

Настає незручне мовчання.

Глуха пауза, ніби хтось різко вимкнув увесь навколишній звук.

Класична німа сцена.

Усі присутні застигають, затамувавши подих, в очікуванні продовження.

Я дивлюся на Лізу.

Вона не заперечує. Ніяк не спростовує слова сина.

Не кричить, не сміється, не називає це маячнею. Просто стоїть, біла, як крейда, і стискає руку сина так, що в нього побіліли кісточки.

А мені так взагалі нічого сказати.

Не в міру розвинений малий виявився… Мені вже починати пишатися?

Тишу порушує голос Влада:

– Я вб’ю тебе, Звєрєв.

Немов отримавши наказ, Ден тут же мовчки б’є мене кулаком у щелепу. А Лізка скрикує і прикриває рот долонькою, напевно, щоб не бовкнути зайвого.

«Ну, спасибі тобі, пацан!» – подумки «дякую» своєму новоявленому нащадку.

Очманіти, як усе в житті швидко змінюється! Зовсім недавно в мене жодної дитини й жодної надії на батьківство не було, а тепер у мене й дочка, й син.

Посміхаюся, потираючи щелепу. Життя явно заграло новими фарбами, і я не зірочки перед очима маю на увазі."

"ПОЧНЕМО З ПОЧАТКУ"

Розділ 3 вже на сайті!