Читати КРОВ ТА ДЗЕРКАЛА

Починається викладка книги про циганську магію та упирів, про потойбіччя та загадкових істот, які панують у пітьмі. Але світле кохання та магія почуттів врятують не тільки героів - а навіть демониці подарують шанс на нове життя, життя без жаху та одвічного голоду.


 

Пролог

— Їй не сховатися! У погоню! — різкий окрик батогом обпікає псів, що рвуть поводи.

Висока жінка в червоній сукні, яка яскравим маком розквітає на тлі синіх небес, змахне рукою, спускаючи гончаків, і тонко задзвенять на її тендітному зап'ясті золоті ланцюжки з рубіновими підвісками — наче краплини крові на колоссях пшениці. Чорна коса, перекинута на груди, повзе змією по переливчастому шовку, загубиться в сухій, випаленій сонцем траві.

Графиня Вайолет Розенберг прекрасна — але холодною, мертвою красою. Північною красою — чужою ковиловому степу, чужою південному бурштиновому сонцю.

...Пси темними стрілами зірвуться вдалину — у пошуках тої, що потрібна їхній господині. Тої, котра володіє дивовижним даром перетинати межу між світами і бачити примар. Тої, яка вміє танцювати на вугіллі чарівного багаття, що приманює духів, що живуть за межею, на звороті світу смертних. У пошуках тої, чиє серце розвіє давнє прокляття і поверне спадкоємиці Розенбергів її життя.

Життя, відібране колись магією ромале.

І тоді Вайолет зможе позбутися служіння темряві. Зможе знову радіти світанкам над лісами Валахії, зможе танцювати на балах при королівському дворі... зможе жити.

Але це потім, коли спаде прокляття носферату — тих, хто не може померти, але для кого людське життя скінчилося.

У старих казках мовиться — знайди собі нове серце, і знову станеш людиною. І шукає графиня Розенберг його, не одну сотню років шукає... І ось народилася та, чиє серце палає чарівним вогнем, який може перемогти темряву і розвіяти морок давніх проклять.

Хижий оскал на вузькому обличчі графині — занадто блідому для жарких степів — здається оскалом чудовиська. Сонце боїться торкатися її шкіри. Та й не любить Вайолет його теплі промені — дратують їх медові стріли, немов лоскочать. Любить графиня прохолодні місячні ночі, що заливають сріблом степ, і здається тоді — біле море колишеться перед тобою, і хвилі біжать по ньому від найменшого подиху вітру.

...Вітру, що несе запах далеких вогнищ і диких трав. Гірко-солодкий, чуттєвий і дурманний запах свободи і життя — того, чого не пам'ятає Вайолет. І що жадає згадати — до божевілля, до тремтіння, до крику...

Білі ковили стеляться біля намету графині килимом, а сам намет величезною золотистою лілією розпускається серед трав, і в'ються за вітром червоні, як кров, стяги.

Вайолет дивиться вслід псам, і вуаль її б'ється о лице. Десь серед лісів Валахії сумує за своєю господинею замок на скелястому пагорбі, оточений непрохідними смерековими лісами — похмурими, сповненими чаклунських мрій та жаских страхіть.

...Старі казки кажуть, що прокляття її роду може зруйнувати лише той, хто його наклав. Або його нащадок.

Рубіна — яскрава та іскриста, як камінь, що подарував їй ім'я.

Рубіна. Дівчинка, чиє серце врятує графиню.

Дівчинка, чия кров підпалить вогонь у холодних грудях Вайолет, омиє камінь, що замінив колись серце графині, і знову заб'ється воно, подарувавши рум'янець щокам і живий блиск мертвим скляним очам.

Графиня оживе. Струсить пил прокляття, народившись заново...

— Ти знаєш, що буде з дівчинкою після ритуалу? — сиплий голос за спиною Вайолет здається карканням ворона.

— Вона помре, — байдуже потисне вона плечима і обернеться — згорблений сивий стариган стоїть серед ковили, спираючись на палицю з набалдашником у вигляді змії, і очі-смарагди її отруйно виблиснуть під яскравим степовим сонцем, на мить засліпивши графиню.

Дідуган підсліпувато мружиться на сонці, шкіра його бліда, тонка, сині річки вен б'ються під нею, і здається, що це мертвяк вибрався з могили — такий старий він, такий одряхлілий.

— Я не бачу нашого майбутнього... — Його голос, здавалося, йде з порожнього колодязя або покинутої шахти. — А це небезпечно, хіба тобі не знати? Ігри з долею і духами можуть принести нові страждання. Візьми будь-якого рома з цього табору. Навіщо тобі дівчина?

— Я відчуваю, що мені потрібна саме вона! — Надтріснутий крик Вайолет пташиною зграєю помчав услід псам. Навздогін за табором Рубіни.

...Упевнена в собі, графиня переможно сміється, немов забувши, хто стоїть за її спиною.

А старий чаклун лише криво посміхнеться, і очі його налиються кров'ю. Він знає, що ніколи не дозволить Вайолет зробити задумане — вона остання носферату, і йому не можна втратити її.

Не отримає Вайолет своє серце.

Не отримає своє людське життя.