Роман "Дзвонять дзвони" завершено

Друзі, цим вечором сталося щось несподіване, навіть незбагненне - я нарешті поставив крапку у романі "Дзвонять дзвони". Це художній (не біографічний і не документальний) твір, присвячений подіям в Україні у січні-лютому 2022 року, до початку повномасштабного вторгнення рф.

Окрім технічних правок - я більше не повертатимусь до роботи над текстом. Книга завершена.

Це - наразі найскладніший мій твір, написаний у найскладніший період мого життя. Часом мені здавалося, що я не закінчу його ніколи. Тож мої відчуття зараз складно описати. 

Ніколи раніше не застосовував слова на кшталт "вистражданий", коли йшлося про письменництво - заняття, яке завжди приносило мені розраду та задоволення. Однак цей текст, ніде правди діти, все ж заслуговує на подібне визначення, враховуючи, де, коли та в якому душевному стані автора він творився, та про що він.

Створивши на Донбасі у 2022 році вордівський файл, у якому я набрав перші аркуші тексту, я назвав його "Книга про війну", бо це було перше, що спало на думку. Та згодом зрозумів, що ця книга, насамперед - не про війну (тим паче, що до неї у книзі не дійде). Вона - про людей. Таких, якими вони насправді є, а не таких, якими ми хотіли б їх бачити, запам’ятати чи закарбувати в історії.

Я би сказав, що "Дзвонять дзвони" - про зламаність. Це спроба осягнути дуже глибоку зламаність та травмованість пострадянського суспільства, уламками якого є як сучасна Україна, так і сучасна путінська росія. Безодню, із якої походять усі наші лиха і страждання, і водночас у глибинах якої нам вдається черпати силу, волю та натхнення. Незбагненну складну субстанцію, яка породила усе те божевілля, що ми бачимо зараз навколо. Я гадки не маю, чи це можливо вилікувати, і якими ліками. Лише намагаюсь чесно на це поглянути, і спробувати знайти відповідь на просте питання “Чому?”, яке переслідує мене із 24.02.2022.

Комусь з вас може здатися, що я намагаюсь кинути нахабний виклик усьому звичному для Букнета цим текстом - його обсягом, темою, структурою, темпом, стилем подання, кількістю персонажів, чим завгодно ще. Інші з вас можуть щиро дивуватися, чи ж я не розумію, що це неформат, і що не так треба писати, аби люди читали.

Друзі, я все це знаю, розумію. Я лише написав те, що хотів і мусив написати. Мабуть, не тому, що ви хочете прочитати щось подібне. А тому, що мені хочеться, аби ви це прочитали.

Час покаже, чи був у тому сенс.

Дякую усім, хто був поряд і допоміг пройти цей шлях.