Сила редагування

Учора натрапила одразу на два цікаві блоги — у Анни Лященко та Марії Залевської. І обидва об'єднала одна спільна думка: редагування творів.

Так, я повністю згодна — редактура потрібна. Але мій підхід дещо відрізняється: для мене суть редагування не в помилках, а в... відчутті.

Колись я сказала: "Я жорсткий редактор." Забудьте. Я просто не знала, які бувають редактори.
Моя мета — не переписати автора, а направити його до власного потоку.

Якось на самому початку один автор спитав мене:
«То ви взагалі не редагуєте? Просто медитуєте з нами?»

Ні, я можу подивитися свіжим поглядом. Знайти сюжетні нестикування, вказати на те, що випадає, і що, можливо, треба відсікти.
Але рішення завжди приймає автор. Я лише тримаю за руку.

З чого ми починаємо? Завжди з одного запитання:
«Щоб що?»
Щоб що ви хочете писати? Щоб що саме цю історію? Щоб що говорять ваші герої?
Саме від щирих відповідей на ці питання все й відштовхується.

Я бачу, як автори закохуються у свої тексти. І ближче до фіналу книги, якщо ми працюємо в процесі — сильне редагування вже й не потрібне.

Бо що ми справді робимо — вчимося любити те, що створюємо. І дбати про нього. А заодно — вичищати маленькі бур’яни страхів, сорому й невпевненості.

Це хотілось зафіксувати швидкою зарисовкою, трохи її пошліфувати — і поділитися.

---------------------------

Папуга і манго

Варто мені було переїхати в тайську лісову глушину близько гори Дой Нок, як я стала насторожено прислухатися до всіх звуків поза домом.  

Це був старий дім, який господиня здавала задешево місцевим та іноземцям, які більше не тягнули рівень життя в Бангкоці.  

Я стала однією з таких затерапезних відвідувачок — додому повертатися було неохота, тому довелося чіплятися за останню надію.  

По склу знову роздалося чи то стукання, чи то дряпання.  

Це була пізня ранкова пора, коли сонце вже сильно гріло, пробираючись через вікно на моє ліжко. Я зарилася носом у подушку і постаралася закрити вуха, щоб не чути звуки природи.  

Цап-цап. Тук-тук-тук.  

Роздратована, сіла на ліжку. І обережно глянула на величезний підвіконник просто посередині якого хтось видумав вставити вікно.  

Сонце засліпило мене, і я не змогла розібрати, що ж там за істота проситься до мене — довелося встати.  

Я повільно опустила ноги на стару дерев’яну підлогу, готова закричати від жаху в будь-яку мить, але ні черв’ячка, ні таргана — все вимито було дочиста.  

За вікном знову подряпали.  

На пальчиках я пробіглася до низького підвіконника і тут же присіла на краєчок, визираючи у вікно.  

— Ах! — Здивовано вигукнула я.  

Білосніжний папуга з жовтою розкуйовдженою гривою пір’я, що обрамляло його голову королівським чубом. Він був великий і добре відгодований.  

Спочатку я побоювалася відчинити вікно — розглядала його здалеку, а потім раптом згадала, що господиня часто залишає на столі у вітальні всякі фрукти, що збирає в лісі.  

Подумавши про те, що папуга не відмовиться від манго, я вискочила з кімнати і швидко розрізала одне навпіл.  

— Тримай, нещастя. — Я повернулася в кімнату й безстрашно відчинила вікно, поклавши половинку просто перед носом ошаленого, від таких подарунків, папуги. — Смачного тобі. — Я тут же закрила вікно, не бажаючи впускати птаха всередину.  

Папуга ввічливо став на одну лапку і схилив набік голову, мовляв, дякую. І за хвилинку почав радісно дзьобати носиком соковиту фруктову м’якоть.  

Не так уже й погано тимчасово змінити велике місто на маленьку глушину. Думаючи про це, я відчула, що посміхаюся.  

Папуга і манго. Редакція

Варто було переїхати в лісову глушину близько гори Дой Нок, як я стала насторожено прислухатися до всіх звуків.

Це був старий дім, який господиня здавала задешево іноземцям й місцевим блудним дітям, які відчаялися влаштуватися в Бангкоці.

Я стала однією з таких затрапезних відвідувачок. Додому, з поразкою, повертатися було неохота. Я чіплялася за останню надію залишитися в Таїланді.

По склу чулося чи стукання, чи дряпання.

Це була пізня ранкова пора, коли сонце вже сильно гріло, пробираючись через вікно на моє ліжко. Я зарилася носом у подушку й постаралася закрити вуха.

Цап-цап. Тук-тук-тук.

Роздратована, різко сіла на ліжку. Й обережно глянула на величезний підвіконник.

Сонце сліпило — складно було розібрати, що ж там за істота проситься до мене. Вирішила встати.

Я повільно опустила ноги на стару дерев’яну підлогу, готова закричати від жаху в будь-яку мить. Але ні черв’ячка, ні таргана — господиня прибирала дім до блиску.

За вікном знову подряпали.

На пальчиках пробіглася до низького підвіконника і тут же присіла на краєчок, визираючи у вікно.

— Ах! — Здивовано вигукнула.

Білосніжний папуга з жовтою гривою розкуйовдженого пір’я: воно обрамляло його голову королівським чубом.

Він був великий і добре відгодований. Видно знав, як обхажувати приїжджих.

Спочатку я побоювалася відчинити вікно — розглядала його здалеку. Потім раптом згадала, що господиня часто залишає на столі у вітальні всякі фрукти, що збирає в лісі.

Подумавши про те, що папуга не відмовиться від манго, я вискочила з кімнати й, схопивши стиглий плід, швидко розрізала навпіл.

— Тримай, нещастя. — Я повернулася в кімнату й безстрашно відчинила вікно. Поклала половинку подарунка перед носом ошаленого папуги. — Смачного тобі. — Тут же захлопнула стулку, не бажаючи впускати птаха всередину.

Папуга ввічливо став на одну лапку й схилив набік голову, мовляв, дякую. І за хвилинку почав радісно дзьобати носиком соковиту фруктову м’якоть.

Не так уже й погано тимчасово змінити велике місто на маленьку глушину. Я відчула, що посміхаюся.

Мій телеграм-канал — The Alder’s Garden.