Двері зачинені

  "Пітьма — густа й непроглядна, водночас прозора. Наче давала змогу зробити перший крок.

— Нарешті зустрілися, — озвався хрипкий голос із глибини мороку.

  Він звучав, мов шелест сторінок забутої книги, припалої пилом у закинутій бібліотеці.

  Сухе кресання сірника розірвало тканину темряви. Іскра ковзнула крізь морок, торкнувшись ґнота.   Свічка здригнулася — ніби сама злякалася того, що мала освітити.

  Її тремтливе світло вихопило з пітьми обличчя — бліде, змарніле, з гострими вилицями й порожніми очницями, з яких не дивився ніхто. Іншу частину ховала тінь від темного каптура.

  Відчуття загострилися. Десь у глибині крапала вода, розбиваючись об каміння. Шкіра вловила сирість, що в’їдалася в неї, і холодне, пронизливе повітря, яке білими нитками обплітало тіло.

— Я — Провідник, — мовив він, підносячи свічку ближче.

  Вже збирався йти, не сказавши більше ні слова. Та почув питання, яке його зацікавило, і зупинився.

— Ім’я? — хмикнув, не озираючись. — А хіба це має значення?

  Полум’я затанцювало між його пальцями, мов несказана іронія.

— Важливіше те, що попереду.

  Він рушив у темряву. Пітьма ковтала його фігуру з кожним кроком, поки не залишилося нічого... окрім погляду через плече.

— Йдеш? — кинув він.

  Відблиск полум’я блиснув у його сірому оці.

  Почувши кроки, він посміхнувся — хижо, як звір, що оголює ікла.

— Не відставай. Я не чекатиму.

  І в ту саму мить, коли пролунав перший крок, за спиною грюкнули важкі металеві двері. Відрізаючи шлях до реальності."

«Світ очима Меррі» — книга, в якій ти головний герой.

А тут він каже, що все буде окі, тож, можна йти:)

Не могла не додати цю кумедну генерацію, хахах)