#флешмоб_мій_герой_в_іншій_книзі

В рамках участі у флешмобі Анни Лященко, що носить промовисту назву "Мій герой в іншій книзі", я вирішила ненадовго закинути Кайла з книги "(Не)слухняний", у світ, де всім заправляють владні відьми. Що цікаво: 1) події обидвох книг відбуваються в Одесі, тож такий кросовер цілком можливий; 2) культурного шоку від того, що в тому світі всім заправляють жінки, у Кайла явно не буде ☺️ (гумор для тих, хто в темі). Головне, як правильно зауважила Ірина Скрипник, не написати ненароком книгу… Отже,

Кайл-попаданець

Того дня зі мною сталось щось дивне. Я їхав додому з нової роботи. Маршрутка була вільна, тож я сів біля вікна і спробував трохи покемарити. Вже звично намагався не дивитись на жінок, але мій погляд впав на дівчину із довгим волоссям, що сиділа напроти. Щось із нею було не так. Очі. Її очі були яскраво-зелені - такого кольору, якого не може бути в природі. Навіть не знаю, чому мене це так схвилювало - чимало людей носять лінзи, що з того? Але дівчина була якась магнетична... І, коли вона вийшла з маршрутки, я пішов за нею.

Якщо Алексіс дізнається, мені не жити.

Дівчина тим часом перетнула Міський сад, вийшла на Ланжеронівську і зникла за дверима... Чекайте, а це давно тут? Прямо посеред вулиці, між звичайними будинками стоїть... Будівля. Навіть не знаю, як її описати. Просто якийсь багатоповерховий античний храм із білими колонами при вході.

Я подивився наліво, направо. Люди проходили повз, ніби все так, як завжди. Може, я просто чогось не знаю? Відчуваючи, що я точно про це пожалкую, відкрив двері і зайшов всередину.

***

Відьми Білої бібліотеки переполошилися. Хтось зайшов на сакральну територію, і артефакти на нього не спрацювали. Тобто це не було ані створіння світла, ані темряви… Людина?

Він обережно зайшов у фоє:

- Перепрошую?

Відьми побачили приблизно ось це:

- Ой! Хто це? – зашепотіли вони.

- Гарний, як демон!..

- Але ж це не демон?..

- Це людина?..

- У вас роботи мало? – поцікавилась Директорка Білої бібліотеки, а заразом і Верховна Світлого Ковена, який в ній базувався – Фірайя Джонс. – А ну киш працювати!

Відьмочки розбіглись хто куди.

- Я тут сама розберусь…

***

Я в цей момент побачив, як зеленоокі дівчата (всі, як одна, в віку приблизно 20-25 років і всі, як одна, гарні) кудись швидко зникли. В просторому залі залишилась тільки вона:

- Вибачте, я не хотів заважати, просто поцікавився… Це, - я з подивом роздивлявся навколо, - бібліотека?..

Якщо й так, то якась з XIX століття…

- Так, - посміхнулась жінка, що стояла переді мною. – Поговоримо в моєму офісі.

Навіть не знаю, навіщо я на це погодився. Тобто я і не погодився, просто пішов за нею. Чорт! Мабуть, це вже просто звичка виконувати команди…

Тепер жалкую. Я останнім часом не дуже люблю знаходитись в замкнутих приміщеннях. З жінками наодинці…

Але ось я вже сиджу на дивані в доволі, треба визнати, розкішному кабінеті напроти письмового столу, біля якого стоїть ця жінка в дивному білому вбранні, спираючись на стіл стегном, і з посмішкою дивиться на мене.

Яким чином я весь час опиняюсь в таких ситуаціях? Хто мене сюди тягнув?!

Кайле, сонечко, не рипайся, це, як завжди, я, твоя авторка☺️

- Отже, людина, - повторила жінка і, я клянуся, її очі блиснули, як у кішки.

- А ви кого очікували? – поцікавився я і прикусив язика.

Мені іноді дійсно кляпа не вистачає.

- Людина не мала б взагалі побачити Бібліотеку, - сказала жінка, роблячи крок в мою сторону. – Як тебе звати?

- Кайл… Хто ви?

- Директорка Бібліотеки. Фірайя Джонс, але для тебе просто Фірайя…

- Незвичне ім’я для наших широт, - видав я нервовий смішок.

- Та що ти кажеш, Кайле? – засміялась вона, а потім різко наблизилась, змусивши мене відсахнутись.

Уважно роздивлялась моє обличчя.

- Так, людина, - сказала вона сама собі, - але не звідси… Здалеку, дуже здалеку… Це цікаво.

- Знаєте, я, мабуть, піду…

- Правда? – жінка раптом взяла мене за підборіддя, продовжуючи зазирати в очі. – Куди ж ти підеш, Кайле? Де твій дім? Як туди потрапити?

Я закляк. Ніколи не вмів реагувати на такі ситуації, а тепер тим паче… Просто ступор.

- Який же гарний, - прошепотіла Фірайя. – Може, час і собі завести фамільяра?.. Хм.

Провела рукою по моєму волоссю, а потім дунула мені в обличчя. Здається, я помітив в її диханні якісь сріблясті порошинки… І відрубився.

***

А прийшов до тями на лавці в Міськсаду. Сів, взявшись за голову.

Що це було? Сон? Тоді як я тут опинився? До речі. Котра година?

Перевірив телефон і зблід.

О ні! П’ять пропущених від Алексіс!

«Кайле, ти мав бути вдома півгодини тому. Що сталось?»

«Де ти??»

«Чого трубку не береш???»

«Що таке, дупа скучила за ременем?!»

Мені труба. Потім розберусь, що тут сталось. Мені треба додому. Терміново!!!

✷♡✷♡✷♡✷

Мушу сказати, сцена вийшла максимально в дусі моєї типової творчості ✍️ Заходьте на вогник, якщо хочете ближче познайомитись з Кайлом, дізнатись, хто така Фірайя або вам просто сподобалось ❤️