Вона йде під вінець — ніби не на весілля, а підписує собі вирок. Без пафосу, без блиску в очах. Усе довкола красиве, правильне, дороге… але не її. 

Я сьогодні не багатослівна. Просто ділюсь уривком з розділу. Це той момент, коли всередині все кричить «тікай», а зовні — усмішка, макіяж, біла сукня.

Спойлер. 

До Аліси підійшов Річард — чоловік років сорока семи, підтягнутий, з сивиною на скронях і бездоганним виглядом. Його дорогий костюм сидів ідеально, як завжди, а в очах — та сама холодна впевненість, яка колись так її вразила. Але цього разу в його погляді ховалося дещо ще — пильність, напруження.

Він зупинився перед нею й на мить нічого не казав. Просто дивився. Довше, ніж треба.

— Ти не відповідала, — сказав нарешті. Його голос був тихим, але сухим. — Я телефонував учора ввечері. Вночі. І вранці.

Аліса змусила себе зітхнути — коротко, ніби втомлено, але спокійно.

— Вибач, я вчора трохи перебрала… — вона знизала плечима. — Дівич-вечір, сам розумієш. Прийшла пізно, натягла навушники, щоб не чути, як у голові стукає, і просто відключилась. Вибач. 

Річард не відреагував на вибачення, мовчки дивився на неї. Погляд ковзнув по її обличчю, по шиї, плечах, фаті, сукні. Наче перевіряв, чи все гаразд.

(Річарда не вдалося згенерувати: він щоразу

виходив або надто старим, або занадто молодим.)

Читайте тут .Відчувайте. А далі буде ще темніше. З любов'ю ваша ✨ Світлана Романюк ✨?