Дуже довго ми живемо з такими травмами. На колінах рухаємося по життю. Адже замість щастя прийшли страх і сором.

Чужі хочу стали внутрішніми «треба».

Герої книги «Ю-критерій Манна-Уїтні» поділяють ці почуття.

Два хлопці лише на коротку мить мали спільне минуле. Цього вистачило, щоб зародилася агресія та конкуренція. Внутрішнє світло згасло під диктовку залізної руки дорослого.

Цілих двадцять років вони жили за вказівкою «так потрібно» і «так правильно». Однак, їм довелося вибиратися.

Більше не було часу жити за нав'язаними правилами.

Він поклав руку йому на плече. Його кістка випирала. Була розташована дуже близько під шкірою. Без жодного відсотка жиру. — Ти, випадково, не хворієш? Дональде?

— Як ти здогадався? — Він глянув на нього і відійшов.

— Ти... якийсь слабкий. — Генрі не зміг підібрати правильних слів.

Дональд кивнув:

— Так і є.

— Так... що в тебе? Мені варто триматися подалі? — Генрі криво посміхнувся і підняв руки догори, показуючи, що капітулює.

— Лейкемія. Це не передається так просто. Можеш не хвилюватися. — Фиркнув Дональд.

— І давно? — Генрі знав, що таке лейкемія. У їхньому дослідницькому інституті був біологічний департамент. Вони все никак не могли розробити ліки і принесли свої звіти на математичну кафедру. Тоді Генрі особисто розрахував відсоток: на один мільйон хворих — 63,7% померлих. Занадто багато.

— Давно.

— Значить, житимеш. — Мляво підбадьорив він.

— Облиш. Твій батько і без того зробив слабку спробу принести вибачення.

— Батько? До чого тут батько? — Генрі відклав свій верхній одяг, нарешті переставши тримати його в руках, і засунув руки в кишені.

— Ти взагалі нічого не знаєш? — Він надів окуляри й побачив нерозуміння в очах Генрі. — Значить, і не треба.

Телеграм-канал