Я вже давно хотіла змінити аватарку, щоб там красувалось моє власне фото, та все руки не доходили, а ось тепер дійшли (ні, не стало мене, щоб поставити чисто фото без обробки, нехай все поглине мій улюблений бірюзовий колір). Тож якщо ви пам’ятали мене чисто по попередній аватарці – перепам’ятовуйте! І не губіть, якщо що))

І якщо вже я вирішила написати блог, то згадаю ще Продану. Щось там таке коїться, так вже Ася крутить йому голову, що з нього, може, вперше в житті вилетів смішок. Холодний, незворушний лорд Айрон – і справжній смішок!

Важко сказати, що саме відбилося в нього в очах. Точніше, відбилося б, якби його очі й суцільна непроглядна пітьма не були б одним і тим самим. Якби аура його сили не оточувала мене зі всіх сторін. Якби поряд з ним існувало хоч поняття світла. Тіні! Вони заворушились та поплили в мій бік. Мали мене душити? Притискати до стіни? Знову? Як завжди?..

Вони лише вихопили в мене перо та чорнила. Метнулись до нього так стрімко, закрутились — і повелись, мов їх просто зараз руками тримала людина. Руками, а не мерехтливими тінями. Вони вмочили перо у чорнила, зависли йому біля спини — і вивели, так легко та вміло:

«Я».

Відповідь не забарилась.

«Ясно. Чекаю вас завтра».

«На добраніч».

І смайлик. І… смішок лорда Айрона.

— Чесно, давно вже хотів над ним познущатись.

Я видихнула.

— Рада, що допомогла. Я так бачила, вам давно вже сміливості не вистачало.

І він знову засміявся. Він, виявляється, умів сміятись. Усміхатись. Поводитись, як людина, справжня й жива — а не брила холодного каменю. А я вже давно не почувалась такою наляканою. Від цього його сміху… Такого цікавого. Такого заразного.

Читати тут

= = = = = = = = = = =

Мій тг-канал