Усе почалося теплим літнім вечором, пронизаним ароматами ягід і гіркотою диких трав, дерева та сухого моху, яким були перекладені колоди бабусиної хати. На відкритій веранді гуляв вітер, з високого ґанку було видно вулицю і ліс, темніла громада Ведмідь-гори, а бабусин голос, який я чую крізь усі ці роки, розповідав нам із сестрами страшні й дивні казки. І ми, затамувавши подих, слухали про цвинтар, мерців, слухали про людей, які порушили заборони невидимого чаклунського світу і були покарані за це, слухали про відьом і лісовика, про русалок і шубіна, що живе в горі, про банника і кікімор, і про шишиг, які тягнуть недбайливих дітей за патли до лісу, якщо ті не хочуть плести коси й слухатися дорослих... А коси я плести ніколи не любила, і було цілою трагедією зібрати моє довге волосся у зачіску, і я постійно просилась у ліс, до шишиг. Та й загалом наше  дитинство було роздольним і вільним - ми тікали з дому вранці, поверталися надвечір, ніхто не стежив, де ми і чим зайняті, обідали ми де доведеться - по всьому селищу було багато родичів і всі двері для нас були відчинені, але наші вилазки бачили лише гори і ліси, що наступали на селище, де жила бабуся. Ми не боялися переходити річку або спускатися в темний яр, на дні якого стояв «проклятий» колодязь, з якого не можна було пити, не боялися блукати глухими лісами, куди зараз не те що дітей не пускають, самі дорослі не ходять. Це було дитинство, яке подарувало крила і навчило літати.

Напевно, саме тоді в мені й народився письменник - коли захотілося записати всі ці бабусині історії. І ті літні вечори, з їхніми густими синіми сутінками і смаком парного молока та суниці завжди будуть жити в мені і в моїх книгах, а значить - нічого не закінчилося, і все ще сидять на веранді маленькі діти, просять бабусю: «Розкажи, розкажи ще!»

А потім я поверталася у свій степ і занурювалася у світ казок. Я була дивною дитиною - відкрита і товариська у бабусі, я ставала замкнутою вдома, хоча не можу сказати, що в мене не було друзів. Але вдома я в основному читала, причому у величезних кількостях. Неадаптовані  брати Грімм і Шарль Перо зі старовинними ілюстраціями були моєю настільною книгою, і батькам не спадало на думку відбирати її, тому я із захопленням розповідала друзям «справжні» казки, лякаючи їх людожерами, відрізаними пальцями, виколотими очима, кісточками, що вміють говорити та співати, та іншими принадами західноєвропейського фольклору, додаючи до цього й бабусини байки про мертвяків, що оживають на старому кладовищі, відьом-сусідок, які ночами перетворюються на свиней, і потопельниць, що намагаються заманювати подорожніх у вир...

Я добре пам'ятаю, як намагалася захопити однокласників Керроллом, Толкіним, Андерсоном. Я пам'ятаю, що жила в книжках - і падала в кролячу нору з Алісою Керролла, ховала кільце з Більбо, плавала морями з капітаном Бладом і шукала загублену Атлантиду або летіла до зірок з Алісою... Я рано зрозуміла, що теж хочу створювати такі світи, рано почала пробувати себе в письменництві (звісно, це були дуже наївні й смішні спроби), але своєму юнацькому запалу, пошукам муз та іншим моментам, безпосередньо пов'язаних із письменництвом, я присвячу інші історії свого так званого «щоденника», тут же мені хочеться згадати те, з чого все почалося, що дало поштовх, що допомогло одного разу встати вранці з чітким розумінням - я хочу бути письменником.

Одного разу я прокинулася з цією думкою - «Я письменник!» і переконати мене ніхто не міг. Утім, ніхто й не намагався. І за це я дуже вдячна батькам. Було мені на той момент років десять, а може, й менше.

Батьки ніколи не намагалися втручатися в те, що я читала (а тато так і зовсім допомагав пробивати в бібліотеках «дорослі» книжки, які мені не видали б на дитячий формуляр), і не намагалися заборонити мені писати. Батьки ставилися до мого захоплення досить серйозно (насправді, як я потім зрозуміла, причина була банальна - вони не хотіли, щоб я багато гуляла, і боялися, що я зв'яжуся з поганою компанією - адже я росла в лихі 90-ті, і в нашому місті розгул бандитизму припав на мої 14-17 років). Утім, це не завадило мені зрештою все ж влізти в умовно «погану» компанію і навіть написати диплом про жаргонні та розбійницькі пісні та фольклор, у чому мої «лихі» друзі мені із задоволенням допомагали.

Загалом, більшу частину свого часу дитя сиділо вдома і писало «книжки», і це було для батьків справжнім щастям. Тато забезпечував мене крутими зошитами і блокнотами, звідкись дістав справжнє чорнило і пір'яну ручку 60-х років, і моїм музам жилося і творилося вельми непогано (хто ріс у 90-ті - знає, як важко було з хорошими зошитами та іншим канцелярським приладдям).

Загалом, дитинство моє було раєм для дитини, яка мріє стати письменником.