— Я можу роззброїти тебе за хвилину, ти й пискнути не встигнеш.

— Але ти не станеш цього робити.

Деякий час вони мовчки дивилися одне на одного, немов прицінюючись. Щось виникло між ними, щось дивне і лякаюче, і обидва це відчули. Але це не була пристрасть чи симпатія, Дейзі з Адамом не розуміли, що за дивні передчуття терзають їх.

Здавалося, вони знають одне одного вічність.

— Гаразд, лялечко, розповідай, що ти забула вночі посеред пустелі Мохаве з цією іграшкою, яку ти називаєш пістолетом. Від кого чи від чого ти тікала? — Пронизливі очі Адама ніби проникали в її душу, препаруючи її. Він викинув недопалок у прочинене вікно, і червоне вугіллячко покотилося в бік кактусів, що світлішали в темряві.

Дейзі здалося під цим дивним поглядом, що вона зроблена зі скла, і що цей хлопець може бачити всі її почуття і таємні бажання.

— Ти маєш рацію, — зізналася вона неохоче, — я тікала. Напевно, я намагалася втекти від себе. Але я забула, що куди б ми не намагалися сховатися, ми завжди беремо із собою себе. Моя втеча виявилася невдалою... А ти? Що робиш тут ти?

— Втікачі... — тихо сказав він, приплющивши очі й відкинувшись назад. — Ми всього лише втікачі. Я теж утік, мала. Від минулого життя, сповненого нудьгою і тугою... Я втік зі Східного узбережжя, щоб знайти свою сім'ю. Мій шлях лежить до Техасу.

— Як цікаво... А мій шлях саме там починався! — відгукнулася Дейзі й усміхнулася.

Адам простягнув їй банку пива, закурюючи нову сигарету. Пряме темне волосся спадало йому на лоб, сизі клуби диму заволокли вилицювате витягнуте обличчя. Дейзі не могла не визнати, що він гарний. Але тут же згадався Хантер, і в душі знову піднялася злість — чому вона не може ні на кого дивитися? Що такого в цьому авантюристі, що всі її думки тільки про нього?

— Ти сказав — я скоро піду, попливу до чужанського моря, тут безсилі зусилля мої, тут знемога плутає думки, — процитував Адам рядки якогось смутно знайомого Дейзі вірша, але хто автор, вона так і не змогла згадати. — Я сказав — ти не знайдеш землі, ти не знайдеш неба чужого, твоє місто лишиться в тобі, будеш вічно топтати бруківку та кружляти по стежкам його, та старіти в старому будинку. Не шукай ти міста чужого, ти не знаєш до нього дороги, не дійти в чужий край за життя, того краю немає на світі. Хоч всю землю, мій друг, обійди, всюди стрінеш уламки долі…

Запанувала тиша — важка, немов задуха, вона опустилася на Дейзі та її несподіваного супутника, опустилася запорошеною нічною темрявою, завісою впала на пустелю Мохаве.

— А знаєш, Адаме, — розбила Дейзі цю тишу на гострі уламки, що розлетілися по салону автомобіля м’якими переливами її оксамитового голосу, — я можу показати тобі Техас. Поїхали!