Миру всім!

Роман "Навіжена" — завершено! 

Спершу хочу подякувати всім хто був зі мною впродовж написання цього роману. Хто як і Вадим з терпінням ставився до Діани. Адже ображена на всіх чоловіків, вона вмістила всю свою образу на Данте. Який гідно пройшов через тернистий шлях до серця коханої, адже закохався одразу, як тільки побачив її. Тільки не одразу це зрозумів.

Уривок.

... Оцінюючи чоловіка вся киплю від злості. Розумію, що судячи з дорогої машини та одягу, він пташка важлива, але ображати себе я не дам. Тим більше, що я постраждала у цій ситуації. І хоч мене пронизують красиві сині очі, оцінювальним поглядом, я все ж зриваюся невдоволенням.

— Сам, — ти гном! Думаєш, якщо двометрова шафа, то можна ображати інших?

Чоловік на мої слова лиш на мить закриває очі, й важко видихнувши, фиркає.

— Таке, мале, а кіпішу на пів міста зчинила. І через, що? Через розбиті габарити.

— У неї кров з носа йде, — зауважує чоловік, який підійшов до неї першим.

Здоровань з синіми очима хмуриться, й прикипає до мого обличчя відвертим поглядом.

— Вадиме Олеговичу, у неї серветка в руках. — знову підказує чоловік позаду.

Я миттю ховаю серветку в кулак. І аби не відчувати відвертого погляду цього Вадима, іду до задньої частини автомобіля. Удар був такої сили, що мені щось мало віриться, що розбиті тільки габарити.

Я здивована, але на машині справді розбиті тільки габарити з правої сторони. Я видихаю. Та йду до задніх дверцят машини, які заставлені квітами. Я чітко чула, як букети поїхали із сидінь.

Прочиняю задні дверцята. Бо в мене вся машина заставлена білими трояндами. Завтра ж міжнародний жіночий день, тож я вирішила потішити усіх працівників свого центру та своїх учнів. Кілька букетів справді лягло. Поправляю букети, і розлючено зачиняю дверцята своєї машини.

— То, що, кицю, як все вирішувати будемо? Викликаємо поліцію, чи так домовимося? — чую холодний грубий бас за спиною.

Я різко оглядаюся на зверхнього нахабу позаду себе. Примружившись міряю його з ніг до голови. Насправді мені нічого від нього не потрібно. Сама впораюся, але попсувати нерви не завадить, якщо вже він зіпсував мені день.

Проходжуся відвертим поглядом ще раз, оцінюючи цього Вадима, й зневажливо фиркаю.

— З поліцією возитися у мене часу немає. А з тобою..? — знову проходжуся поглядом по чоловікові знизу вгору і навпаки, й тоді заглянувши в сині очі брюнета, зухвало кидаю. — З тобою фіг домовишся. Зараз почнеш плакати, що, то задорого, або те стільки не вартує. А ще не дай Боже, заспіваєш по поняттях...

— Послухай..! — зривається невдоволено чоловік.

— Це ти послухай! — теж невдоволено перебиваю його я. — Як мінімум не гарно перебивати жінку. Зрештою, з тебе елементарного «Вибач», буде достатньо.

Повисає пауза. Великі сині очі стають ледь не квадратними, і в них повно гніву. На обличчі виступають жовна та ходять емоції. Але я більше чекати не збираюся. Розумію, що фіг дочекаюся перепрошень.

— Зрозуміло! Ти таких слів не знаєш... — холодно кидаю я, й розвернувшись йду до керма.

— У вас знову виступила кров. — кидає позаду перший чоловік.

Я витираю носа, і вже збираюся сісти в авто, як на моє плече лягає чиясь важка рука.

Я повільно оглядаюся на велетня, і роздратовано наказую.

— Руку забрав!

Чоловік забирає руку й холодно шипить.

— Послухай, Барбі, досить істерик. Кажи скільки я тобі винен. І роз’їдемось...

Читати далі тут...

Спасибі, вам мої любі за колосальну підтримку!!!

Завжди ваша — Лія Тан!

Обіймаю! ♥️

Та з нетерпінням чекаю на сторінка своїх інших книг!