Так. Я не розуміла, що то булінг. 

Добра від натури, я не вміла в школі огризатись і відстоювати себе, хоч мама вчила. 
Але всим цікавилась для себе. Дитсад чудовий. Школа була просто космос. Татко мовчазний і суворий, та такий гуморист! Як скаже ото вже, так шо приліпить. І  фотографії робили разом, від фото до проявки і печаті, а ще поїздки на виставки, ярмарки, ще догляд за бджолами(!), кролі, коти, собаки, морські свинки, черепахи і гусениця. Дідусі та бабусі- дай Бог кожному. І, звісно, мамуля. Ніжна і тендітна. Та готова горло за нас з братіком перегризти. З мамою -це подорожі скрізь, де можна. 

Але потім стався переїзд в інше місто. 

Я поводила себе, як і звичайно. Та мене почали цькувати. 

Я ж робила своє.
В мене є один приклад, якого я дотримуюсь і це дало мені змогу вижити ті 4 роки в школі: несе дитина 3-х років чашку з водою. Хлюп. Калюжка. Поставила чашку. Пішла по ганчірку. Витерла воду. Віднесла ганчірку. Взяла чашку і пішла обережніше собі далі. 

Всьо. 
Але без випадкового заходження на цей сайт і без моєї "писанини" я навряд би чи докопалась до істини, чому смерть переслідувала інших. Бо саме 2 книги допомогли багато в чому розібратись і згадати. 
Сьогодні (і вчора) сталось дивне відчуття: наче наді мною знялась кришка і я вільна. І все по моєму алгоритму періодів. День в день. Це дуже радує. І ще тепер час на мою колекцію є "Білим по кольору". 

Казок може не бути. Всі оті люди десь пропали... Історії перестали роїтись в голові. Думаю, що це на краще. Я все-таки технолог-конструктор жіночого одягу, а не письменник. Дуже пишаюсь тим, хто я є і чого досягла, бо не з неба впало. 

Як би я описала нинішній стан?

Виправдана часом. 
Я не визнала мою провину за наслідки їхнього життя.

Бо її в моїм світі просто не було.