Усім вітання, мої хороші!

Спішу повідомити, що сьогодні діє знижка на емоційний роман, " Колекціонер".

Намагаючись допомогти товаришеві, головний герой, затятий холостяк та колекціонер, втрапив у халепу.

Уривок.

Відриваюся від монітора, коли у двері стукають. Без дозволу входить Віктор. Я зітхаю, бо розумію, що потрібно завершувати пошуки. Вони й так безрезультатні.

— Ти чому іще не зібрався? — Здивовано питає товариш. — Де завис? На дівках, чи на машинах?

Я знову зітхаю, й з іронією кидаю.

— Дівки це звісно добре, але мене більше приваблює друге.

— Дене, машини, то добре, але тобі потрібно знайти ту єдину, яка підтримуватиме тебе. Тож не плутай.

Застерігає мене Віктор. Напевно він має рацію, бо в нього самого дружина, і вже двоє діток.

А, що я? Чотири місяці тому, вкотре розійшовся зі скандалом, з черговою красунею. Не розумію, що зі мною. На початку стосунків, наче є симпатія і потяг, але вони дуже скоро проходять. Представниці прекрасної статі, стають мені не цікавими та нудними. І звісно я заглядаюся на інших. Шукаю ексклюзив. Мабуть, не даремно мені дали прізвисько, «Колекціонер».

— Знаєш, друже, при всій складності моїх пошуків, — машину знайти легше. — видихаю та кладу альбом на місце.

— Зрозуміло! — кидає Віктор, й присідає на край столу. — І яка розвалюха, стала твоєю мрією, цього разу?

Я відкидаюся на спинку свого директорського крісла, і вдоволено посміхаюся. Я знаю, що товариш знову мене критикуватиме, але я помішаний на своєму захопленні.

— Це не розвалюха, а вісімдесяти семирічна крихітка, яка десь старанно ховається від мене. Але я обов’язково знайду її, та привласню.

Віктор дивиться на мене великими очима. З його погляду розумію, що я безнадійно хворий, що й підтверджують його слова.

— Ти б краще дівку собі в дружини знайшов, та привласнив її. Дене, схаменися — тобі тридцять чотири. Пора дітей заводити, а не дурнею страждати. — товариш зітхає, й відверто дивлячись на мене додає. — Кому ти все залишиш після себе. Тобі нащадок потрібен...

— Віку, припини! — Невдоволено гримаю я. — Ти вже як моя мама, бубниш, — фиркаю. — Добре, що тато підтримує мене...

— А, що Влас Федорович, може ще сказати?!! Чи ти думаєш, він онуків не хоче? — напружено цікавиться Віктор. Я підіймаю на нього очі, бо справді над цим не замислювався. А товариш тим часом продовжує різати правду. — Твій батько просто мовчить, бо знає, що сперечатися з тобою марно...

Читати тут...

yVvEDZGZ — Жебрак.

Приємного читання!