Флешмоб "Книжковий вибір від автора"

Вітаю!

Побачила в Ірини Скрипник цікавий флешмоб, вирішила долучитись. Хочу зазначити, що флешмоб започаткувала  Olha Alder.

Також у коментарях порадила долучитись Чарівна Мрія.

Попереду багато букв, тому передам естафету на початку: Ларі Росі, Мар’яні Долі, Тані Толчин, Анітці Санніфео, Ларисі Бондарчук та Мартіні Зоріні. 

Отож, розпочинаємо!

Книга, якою пишаюсь: кожною книгою, що написала пишаюсь, навіть, якщо та пішла у заморожені, але то все одно моя праця, час та зусилля. По логіці повинна б пишатись в першу чергу “Приборкати ректора”, бо це робота на якій я відкрила першу передплату. Але найпопулярніша у профілі “Лікарські таємниці”.

Найрозумніший персонаж - Магістр з “У пошуках правди” (як композитор і керівник місцевої Спільноти масок), та Валеріан” з “Наречена трьох королів” (як істинний майстер маніпуляцій).

Персонаж якого люблю всім серцем - Хаврен головна героїня “Лікарських таємниць” та “За гранню”, Христина з “Корпоративу” та Едіт з “Призначеної для вампіра”.

Найбільш суперечливий або темний персонаж

Ельез, що з’являється у “За гранню”. Некроманти такі некроманти)) Також Рамон з “Приборкати ректора”.

 Емоційно важка сцена

 Думаю, у кожній книзі знайдеться емоційно важка сцена. Іноді буває, що коли пишеш, теж сльозу пускаєш разом з персонажами…

Я виділю для себе дві. 

Перша з “У пошуках правди”. Тут спогади Ольги перетинаються з моїми власними. Я допустила те, що раніше собі не дозволяла — нагородила персонажа власним спогадом, хоч і крихтою з нього. Я справді рвала купу польових ромашок на день народження батька, але ні від кого не втікала, просто гуляла неподалік нашого городу в селі та рвала квіти. Принесла оберемок більше за мене, мені тоді десь років десять було. Нині батько вважається зниклим безвісти на Донецькому напрямку. Тому складність емоційної сцени подвійна. 

Оля закусила губу, потім потягнулась до горнятка. Вона ніколи не любила ромашки й чай з них, хтось казав, що він заспокоює, але Білоцерківська знала… Для того, щоб спокій прийшов у її життя, потрібно втопити у морі з ромашкового чаю всіх ворогів, можливо й тоді зможе спати міцно. Вона ще згадала, як колись у дитинстві, у кінці вересня, поїхала з батьками на природу. Пам’ятала чудово, як гуляла по полю, дивуючись стерні. Намагалась босоніж пройти, але отримала прочуханки від Андрія. Тоді Ольга втекла куди очі бачили, поки Юрко переключив на себе увагу. Йому тоді від сили роки два було. Втеча закінчилась полем з квітів. Ромашки росли й горя не знали, поки до них не потягнулась рука дівчини. Її не знайшли одразу, бо вона потонула в різнобарв’ї, прийшла сама, чуючи крики, принесла з собою величезний оберемок, за яким могла сховатись. То були світлі дні й прекрасна, тепла осінь, що залишила по собі найяскравіші спогади.

Нині осінь була темною, незважаючи на ніч, Ольга почувала себе недобре. Хотілось, щоб маленький дощ перестав барабанити по склу, а вранці засяяло сонце.

— Белло, — сухо мовив Магістр, — я запитав.

Вона вагалась. Вагалась мов та мала дитина, що кинула у струмок улюблену іграшку й міркувала чи спускатись за нею. Урешті-решт, знала, що побіжить за течією. Буде кричати, щоб час зупинився, бо Мишку холодно, він маленький, зовсім крихітний й беззахисний. Тільки чи встигне? Чи не сама не піде з головою у воду, що наповнена страхом, злістю, недовірою, всією темрявою душі. Можливо буде рятівник? А може й він сам загине рятуючи її?

Ольга наче винирнула з чорнильного виру й зрозуміла, що тіло її тремтить. Магістр тримав руку на плечі, у його очах — переляк.

— Белло, — тепер голос був хриплуватим, — що трапилось?

Сині очі серед темряви. Їй часто снилась невідома фігура, обличчя не розібрати. Але погляд, він був таким пронизливим… Точнісінько, як його. Білоцерківська не витримала, розридалась й кинулась Магістру на груди, не розуміючи де вже реальність, де думки.

Чоловік чекав, поки вона заспокоїться, мовчки гладив волосся. Вочевидь, був збитий з пантелику. Він пахнув апельсинами й корицею. Не відстороняв від себе, навіть коли дівчина заспокоїлась й притихла, дивилась на нього заплаканими очима. Ох… Як їй хотілось побачити його справжнього, зрозуміти, що то за людина.

«Якби не ця клята маска, рукавички… Чому він такий? Наче штучний й зовсім не людина!»

— Я хотів спокійних днів й тихого свята, — сповістив Магістр, — у цьому домі тобі ніхто не зашкодить, тут ти в безпеці, тільки не порушуй правила.

Ольга промовчала, шморгнула носом.

— Що він хотів?

— Те, чого зазвичай хочуть чоловіки від жінок, — пробуркотіла вона, — забажав.

— Ця, тв… — чоловік запнувся й прочистив горло, — досягнув мети?

Дівчина хотіла підвестись, відійти від співрозмовника, але він дужче стиснув обійми.

— Я не дам тобі втекти від розмови, Белло, — сповістив, зустрічаючись з нею поглядом.

Все, що вдалось — перемінити положення тіла. Ольга зловила себе на думці, що не відчуває дискомфорту від його дотиків та товариства.

— Чому?

— Тому, що ця тінь дошкуляє тобі, заважає жити. Краще такі речі розповідати тим, кого зовсім не знаєш, не бачиш обличчя… Тоді зникає страх осуду, а на душі стає легше.

Інша з видаленої нині книги “У полоні тіней” другої частини “Призначена для вампіра”. Я вирішила переписати деякі моменти у другій книзі, але подумки завжди повертаюсь до цієї сцени: 

— Ми багато чим пожертвували, щоб хоча б тобі дали спокій, — його голос затремтів, Юліану довелось знову відпити з бокала, — спутати сліди, що колись ми залишали. Врешті-решт, знайти дитину й підробити документи, мов це наша донька померла від невиліковної хвороби.

Почувала себе дівчина погано. Вирішила його не перебивати. Перед очима наче все життя проносилось. Тільки зараз вона збагнула: не пам’ятає дитинства зовсім, лиш окремі спогади, школу, а решта того, що можна перебрати у пам’яті — з підліткового віку. Хоча… До думок прийшли похмурі стіни госпіталю, лікарі в білих халатах та осінь. То була осінь, дощова, сонце ховалось за хмарами тижнями, а за вікном скреготів старий в’яз, що колихався від поривів вітру. Феліція згадала палату на два ліжка й Тіану. Їй було одинадцять, як і їй. Тимчасова подруга боролась за життя до останнього подиху.

Сироти пройшлись по тілу. Вона навіть вже на батька не дивились, потягнулась до пляшки з міцним напоєм, відчуваючи, що не готова… Не готова знову пробудити смерть життєрадісної, схожої на неї, дівчини. 

— Ми були одинакові, — голос її тремтів, — на голові не було волосся…

Він кивнув. Запах медичного спирту, бинтів, хлорки та ліків з крапельниці знову ввірвався, наче непрошений гість, котрий вижив після того, як на нього спустили собак.

— Це нам вартувало чимало грошей, але твоя мати завжди знаходила вихід з ситуації, навіть налисо тебе поголила. — Едвард важко зітхнув, відкинувся на спинку стільчика, провів руками по обличчю, втомленому й сумному. — Я пам’ятаю ці каштанові прядки, що лежали на підлозі, а твій плач… Таке не забувається. Але то була ціна за більш-менш спокійне життя.

Тільки зараз, тремтячи від минулого, стримуючи сльози, проклинаючи клуб й відлуння музики, вона помітила настільки він постарів.

— Тіана подарувала мені ляльку, — Феліція все ж дозволила собі випустити сльози, обережно витирала їх серветкою, що не пошкодити макіяж, — таку чудову-пречудову, в червоній сукні, з довгим світлим волоссям.

— Вона була сиротою, — проскрипів його голос, — ми підмінили вас…

Мирного неба! Бережіть себе!