Ми надто близько. Я до нього близько. Настільки, що відчуваю подих на своїй щоці. Він пахне м'ятою та тютюном. Раніше він був вищий за мене, переконана, і зараз теж, якщо витягнеться на весь зріст. Зараз він сперся на двері своєї дорогої машини і це полегшує мені завдання.

Я простягаю руку. Вона тремтить, ніби я пробігла сотні кілометрів, але впевнена, адреналін би і тоді колотив мене менше. Зараз же моє дихання збите, що, здається, не відновити і я торкаюся крижаними пальчиками його гарячої щоки.

Спочатку трохи, тільки кінчиками, потім впевненіше і ще...

— Справжній... Це справді ти? Я з'їхала з глузду...

Видихаю. Він мовчить. Дивиться, не кліпаючи. Я провожу по скроні, окреслюю брову, спускаюся до губ. Там, трохи нижче, на підборідді, має бути шрам. Він дістався йому через мене. Відбивав.

Торкаюсь великим пальцем і очі мої, напевно, стають, наче блюдця. Тому що шрам є. Господи, моє серце зараз зупиниться, настільки воно калатає.

— Дем'яне… — як підтвердження, докір. Та що завгодно!

— Дивись, он він! Лісовський Дем'ян, — шепоче Саша Сомова, пальцем вказуючи на юнака біля спортивного авто.
Лісовський… Дем'ян…
Прізвище мені не знайоме, тільки ім'я.
У моїй пам'яті воно все ще належить хлопцеві, якого я нарікала героєм.
Тому, хто врятував мене від побиття, зберігши життя, а потім став моїм захисником.
Тому, хто зрадив. Кинув. Забув, так і не виконавши дану мені клятву.
Дем'ян. Ім'я зрадника, ім'я рятівника.
Але це точно не він. Мій був Гончаров.
Не він же, так?

У тексті є:від ненависті до кохання, зустріч крізь роки, багатий хлопець і проста дівчина