Ви коли-небудь ловили себе на думці: "Чому я це читаю?" Або ще гірше — "Чому я це написала?"
Я — авторка, яка іноді втомлюється не тільки від чужих історій, а й від власних.

Я не люблю ідеальних персонажів. Оцих бездоганних, що завжди мають рацію, говорять правильно й не припускаються жодної помилки. Вони штучні.
Життя не таке. Ми всі трохи втомлені, трохи наївні, трохи не готові — і саме це робить нас справжніми.

Мене дратують сцени, які “треба”. Де “треба” додати драми — смерть. Де “треба” романтики — поцілунок у дощ. Де “треба” шок — неочікуваний родич.
І, так, іноді я теж так робила. Але тепер розумію: історії мають жити серцем, а не шаблонами.

А ще — я не люблю надто швидке прощення. В книгах люди іноді забувають зради за одну сторінку. У житті це болить довше. І болить інакше.
У своїх наступних історіях я хочу чесності. Не глянцевої, не пафосної, а справжньої — живої.

Цей блог — не скарга. Це визнання. Перед собою.
Бо, мабуть, тільки той, хто бачить свої слабкості, здатен створити щось по-справжньому сильне.

А вас що дратує в книгах?
Можливо, ми з вами думаємо однаково.