Час від часу ловлю себе на думці: скільки б історій я не вигадала, конфлікт часто залишається тим самим.
Хтось когось не зрозумів.
Не почув.
Не спитав.
Прочитав іншу людину, наче сторінку з власної книги — і зробив висновки, які зруйнували все.
Це працює, бо болить. Бо справжнє. Бо у кожного з нас є ті самі уривки діалогів, які ніколи не були завершені. Ті жести, що могли б усе змінити. Те мовчання, що залишилося в повітрі.
І коли пишеш — починаєш бачити: персонажі, як і люди, — не чорно-білі, і навіть не сірі. Вони складаються з відтінків почуттів, які не вміщаються у рамки.
Можливо, суть не в тому, щоб з'ясувати, хто винен.
А в тому, щоб створювати персонажів — як людей.
Живих. Несиметричних.
Не зручних, а справжніх.
Не сірими. А кольоровими.
1 коментар
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиСаме такі конфлікти і трапляються у нашому житті. Не почув, не спитав, не сказав вчасно. Не так сприйняв.
Персонажі і повинні бути людьми у наших історіях) Несиметричні, як ви кажете, з гострими краями й глибиною) Все вірно
Юрій Гадзінський, Дякую за коментар)
Тоді вони й живі, й життєві)
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати