Час від часу ловлю себе на думці: скільки б історій я не вигадала, конфлікт часто залишається тим самим.  

Хтось когось не зрозумів.  

Не почув.  

Не спитав.  

Прочитав іншу людину, наче сторінку з власної книги — і зробив висновки, які зруйнували все.  

Це працює, бо болить. Бо справжнє. Бо у кожного з нас є ті самі уривки діалогів, які ніколи не були завершені. Ті жести, що могли б усе змінити. Те мовчання, що залишилося в повітрі.  

І коли пишеш — починаєш бачити: персонажі, як і люди, — не чорно-білі, і навіть не сірі. Вони складаються з відтінків почуттів, які не вміщаються у рамки.  

Можливо, суть не в тому, щоб з'ясувати, хто винен.  

А в тому, щоб створювати персонажів — як людей.  

Живих.  Несиметричних.  

Не зручних, а справжніх.  

Не сірими. А кольоровими.