Міра стояла, прихилившись до дерева та зчепивши долоні в замок. Сірі очі невідривно дивилися в темряву, вираз обличчя поєднував хвилювання, зосередженість та напружену роботу думки.

Кель тихо підійшов, якийсь час мовчки стояв поруч, не наважуючись заговорити. Простягнувши руку, обережно торкнувся її плеча.

– Пелюсточко…
– Не називай мене так, – вона різко відсмикнулась.
– Що сталось? – з сумом в голосі спитав ельф. – Навіщо ти… ось так?..
– Стались десять років, що минули з дня нашої зустрічі, Кельміраелю, – холодно відповіла ельфійка, обернувшись до нього й склавши руки на грудях. – Сталось ціле життя, в якому мені довелось переступати через себе, змінюватись та переосмислювати майже все, що я знала. І тут, раптом, з’являєшся ти…
– Я мчав сюди через півсвіту, щоб знайти тебе, – гірко промовив Кель, опустивши очі донизу. – Щоб допомогти…
– І я вдячна за це, – згідно кивнула Ельмірена. – Темні цінують вчинки. Але зараз… прямо й відверто кажучи – мені не до сердечних розмов. І не до тебе. Йди. Прошу.

Кель з Мірою, нарешті, знову зустрілись. Та минули роки, і все вже не так просто...

Наскільки все складно - читайте:

А хто ще не знає, з чого все починалось - то ось перша частина: