Доброго вечора, шановні читачі і автори Букнет) 

Ділюсь новим розділом своєї книги та її настроєм)

Ангеліна сидить на краю мого ліжка. У новій білизні, яку я раніше на ній не бачив. Біла, мереживна, майже невагома – наче спеціально для реклами чи зйомки. Її волосся ідеально вкладене, на губах – легка посмішка… і я моя улюблена яскраво-червона помада.
Але очі... Вони пронизують мене наскрізь.

– Я подумала, що... це погано що ми посварились зараз. Ти повернувся втомлений і захочеш тепла, – її голос м’який, лагідний, мов мед, але мені від нього раптово стає тісно в грудях.

Я не можу нічого сказати. Бо все це… не схоже на неї. Коли ми сваримось – вона йде. Вона не кричить, не грюкає дверима, а з крижаним спокоєм викликає таксі або свого водія – і їде. А тут вона – тиха, майже ніжна, й це насторожує більше, ніж будь-який її крик.

– Ти ж... не любиш ночувати після сварки, – пробую зберігати спокій, але чую, як зрадницьки хрипне мій голос.

Вона знизує плечима й повільно підходить.

– Просто подумала, що ми могли б почати спочатку. Забути про цю… сцену. Ти будеш неправий. Але я перегнула. Якщо вона… ця дівчина… донька Рудого… Я не повинна була бути такою черствою… 

Вона тягнеться до мене, кладе руки мені на груди. І я стою, мов статуя. Не можу зрушити з місця. Бо відчуваю – її дотик чужий. Раптово холодний. Навіть гаряча її шкіра не здатна пробити лід, який розповзається в мені всередині.

– Ангеліно, – кажу тихо. – Дякую за турботу. І за те, що ти зрозуміла. Але я... справді втомлений.

– Давай допоможу розслабитись… – її рука лягає мені на ремінь брюк. Абсолютно недвозначно. Солодкі соковиті і хиже-червоні губи наближаються до моїх. 

Мені здається, що крига всередині піднімається до мого горла, і коли підніметься – я не зможу дихати. 

І тому відсторонююсь і йду до гардеробу.

Намагалась випросити в ШІ зображення Ігоря та Ангеліни, він чомусь зробив це в стилі картини олійними фарбами)) Але мені сподобалось) 

До книги

Гарного вечора!