Втрата Жіночності

Останнім часом ми з моєю сусідкою часто говоримо про Бога. Про можливості, які Він відкриває перед нами, про уроки, які ми отримуємо, і про Його голос, який так важливо чути, щоб мати справжній діалог із Ним.
Я ніколи не була людиною, яка щонеділі ходить до церкви. Фраза з Біблії «Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і Дух Божий живе у вас?» завжди слугувала мені виправданням.
Але одного разу, коли святкувати 8 Березня на самоті стало нестерпно, я взяла до рук свій щоденник. Відкривши приємний на дотик зелений блокнот, я написала:

«Ісусе, мені вже 30. Я давно готова. То де ж мій чоловік?»

Я закрила щоденник і задумалася: чи отримаю я відповідь? Ніхто навіть не знає, де я його зберігаю, щоб залишити мені послання. Це здавалося неможливим, але частина мене все ж вірила, що відповідь колись прийде.
Декілька разів я відкривала блокнот, перечитувала той запис і закривала знову. Життя продовжувалося: робота, волонтерство, спортзал, зустрічі з друзями… Я майже забула, що колись ставила це запитання.
І ось сьогодні, працюючи над волонтерськими справами, я випадково відкрила щоденник, пробіглася очима по запису й подумки прочитала його вголос:

«Де мій чоловік?»

І раптом отримала відповідь:

«Він у тобі».

Що? Я різко закрила щоденник, намагаючись зрозуміти, звідки з’явилася ця думка. Але вона не відступала, навпаки — почала набирати обертів.
Коли ти востаннє приймала допомогу? Коли чесно відповідала, як у тебе справи? Коли востаннє вдягала сукню?..

Самотні жінки, особливо ті, які мігрували через війну, дивовижним чином забули, що вони — жінки. Їхні риси загострилися, а погляд набув чоловічої рішучості. Вони перестали дозволяти собі слабкість. Забули, що плакати — це нормально. Що не «вивозити» — теж нормально.
Вони втратили легкість, щиру посмішку й мрійливість, залишивши їх десь на вокзалі Укрзалізниці.
Ми самі стали собі тилом, на який спираємося. Гаманцем, із якого витрачаємо на власні забаганки. Силою, що вирішує зовсім не жіночі питання. Ми живемо у ролі чоловіка, який не потребує нікого поруч.

І цим текстом я хочу нагадати кожній жінці, яка так старанно будує своє майбутнє, яка сміливо несе важкий рюкзак досвіду за плечима й щодня вдягає штани в офіс: зупинися. Видихни. Перестань бути собі чоловіком.
Перестань виживати в самотності. Згадай, що ти жінка. Ти створена не лише для роботи й відповідальності, а й для радості, краси, любові.

І тоді у твоєму серці з’явиться простір для того, хто допоможе тобі знову вдягнути сукню. Хто зніме важкий рюкзак із твоїх плечей. Хто зробить тебе найщасливішою у світі.

Але спершу — будь собою. Будь жінкою.