Вирішила трішки поділитися спойлером перед завтрашнім оновленням, яке вийде о 6-00 ранку! Завтра ми познайомимося з головною героїнею… Аліною Солодкою! Так, це її справжнє прізвище. Якраз підходить для нашого боса)

Як ми вже дізналися… нічка була бурхлива. Принаймні у чоловіка, але він про це не пам’ятає))) Якщо ви не знаєте, про що ми, то книга тут "Солодка для Генерального". А що ж пам’ятає наша дівчинка?

У грудях неприємно стиснулося від усвідомлення того, що недавня ніч згадувалася уривками, залишаючи лише розмиті, тривожні образи. Можливо, краще було б узагалі нічого не пам’ятати?

Але спогади все ж таки виринали — один за одним, складаючись у моторошну картину.

Ніч… Я… Андрій Яструбинський.

Генеральний директор холдингу, в якому я працюю. Людина, до якої в офісі не підійдеш ближче, ніж на кілометр. Він не знає в обличчя навіть усіх керівників відділів. Він спілкується лише з обраними.

А такі, як я… Ми просто дрібні гвинтики в його величезній імперії. Для нього ми не більше, ніж сірі тіні, що зливаються зі стінами корпоративного простору. Непомітні. Незначні. Але сам він…

Яструбинський не просто вирізнявся — він пригнічував. Від нього віяло владою. Силою. Впливом. Гроші? Вони самі текли до нього, ніби підкорялися одному його слову.

Кожен його рух був вивіреним, кожен погляд — пронизливим, ніби він безпомилково читав людей, бачачи їх наскрізь. Він не говорив зайвого, не робив випадкових кроків. Холодний. Жорсткий. Непохитний.

І ця ніч…

Як я взагалі опинилася поряд із людиною такого масштабу?

Господи, нехай це виявиться лише сном! Нехай навіть найабсурднішим, найдивнішим і моторошно-реалістичним, але сном. Та якщо це був просто сон, чому всередині все так неприємно стислося? Чому серце калатало в паніці? Чому його наполегливий погляд і досі палав у пам’яті?

Я ж не могла дозволити собі подібного. Не могла опуститися до того, щоб… Ні. Я не могла.

Але прокинувшись абсолютно голою на другому поверсі клубу, з провалами в пам’яті, нудотою, жахливим головним болем, а ще з пекучим болем між ніг — було важко повірити, що мені лише наснився Яструбинський.

А його люди… Вони ж справді намагалися мене допитати. Але тоді я не могла відповісти ні на одне з їхніх запитань. Не могла згадати навіть власного імені, не те що деталей того, що сталося. І це було досить незрозумілим і жахливим. Я майже не вживала спиртне, щоб прокинутися  у такому стані!

А ввечері… Вчора ввечері я згадала. І від цього хотілося зникнути. Провалитися крізь землю. Лише б ніхто і ніколи не згадав про мене.

Після короткого, але наполегливого допиту мене нарешті відпустили додому. Тепер, згадуючи їхні запитання та намагаючись проаналізувати їх, я все більше переконувала себе, що сам Яструбинський не пам’ятає про ту ніч. А, можливо, мені просто хотіли дати зрозуміти, що і я повинна забути.

Що ж, я не проти. З величезним задоволенням викреслю цю ніч із пам’яті.

Але чи вдасться це зробити нашим головним героям? Забути про одну ніч?