(про книгу «Зрозумілою і доступною мовою» )

16 березня 2025

• Олександре, читаючи Вашу книгу, складається враження, що Ви уособили свій час… Вибачте, за таке задирлеве порівняння. Чи поділяєте Ви цю мою думку?

• Кожний письменник – продукт свого часу. Звісно й «виріб» епохи, де йому довелось і доводиться жити. А жити для письменника - творити тексти. Навіть, коли ця епоха занепаду…

• То, виходить Ваша книга декадентська?

• Якоюсь мірою так.

• Ви це відверто? Чи хизуючись?

• Краще казати правду, завжди. Тоді не доведеться ніяковіти… Те, що я Вам кажу, кажу щиро. Настільки, наскільки щирими будуть Ваші запитання. Тож, ближче до тіла, як казав Остап Бендер…

• Он як! Тоді поговоримо про деякі твори з Вашої книги. На мене вона цілком справила таки враження Вашого двійника…

• Влучно! Не можна триматися осторонь того, про що пишеш.  Здебільшого зміст книги - із моєї пам`яті. Вона дотична, напряму… До кожного твору книги. Навіть, до перекладів і критичних нарисів...

• От і скажіть, у нарисі «Три думки» Ви пишете про ідею людської шкали… За якою виходить, процитую, я тут виписала собі так: «…10% – генії, 30% – талановиті, 45% – пересічні, а ще 15% тих, хто не може мислити без штучного живлення їхнього мозку киснем…» Звідки таке?

•  
• Із Шопенгауера. Я йому довіряю. Тож і треба тренувати мозок. Повсякчас… Читанням!

• «Скляна хустина марення світанку…», - так переклали Ви у вірші Гюнтера Ульмана. Чи не прикрасили Ви текст оригіналу?

• Прикрасити переклад не гріх. От спотворити його нашвидкуруч ганебно. Нагадаю, Михайло Зощенко переклав оповідку Майю Лассіла «За сірниками» так шикарно, що фіни зробили зворотній переклад зощенківського тексту на фінську… Бо у Зощенка вийшло і дотепніше і кумеднійше, і живійше…

• Не можу спекатися враження якогось, пробачте напучення від шкіцу «Дороги»… Щось мені нагадує «дороги, які ми обираємо» О.Генрі. Це натяк що Болівар не винесе  двох: творчого щастя і буденного комфорту?

• Слушно. Втім, ми не знаємо хто кого вибирає. Ми дорогу, чи вона нас…  Теж саме марення світанку… Але і буденний комфорт і його відсутність не відіграє особливої ролі подолати круті творчі підйоми та провалля… Особливо, коли живеш у маленькому містечку…

• Читаючи «Втрачені три роки» подумала про Ваш місцевий патріотизм, Вашу якусь відданість Каневу. Адже нарис цей, судячи із посилання, написано Вами ще у 1991 році… Тоді за таке не гладили… Чи я помиляюся?

- Ні. Мене випровадили із музею Т.Шевченка, де я тоді працював. Із промовкою у спину «за власним бажання»… Та за цей саме нарис удостоїли премії… Щоправда аж у 2018 році… І що цікаво, ті, хто мене краяв, тепер вітав… Навіть квітами… Моживо, «квітами зла»…

• Чи вважаєте Ви себе самодостатнім розумником?

•  Ні. Я  гірший ніж постає мій, за Вашими ж словами, двійник у книзі.  Я так само зіпсований епохою, декадент. Але й декаденти - люди…

• Щоденникові записи, якими ряснять розділи книги, це що навмисно? Аби підсилити, пардон, особисту присутність?

• Саме такими і мусять бути спогади… Не «очищені», де із далечини сьгодення закликає автор читача захоплюватися мудрістю письменника-провидця… Я за чіткі спомини вслід подіям, що вже пішли… І вже не в силі щось там змінити…

• Ви колись були режисером і актором. Там же можна переграти роль, чи дубль її? Чи не заважає це справі письменницької правди без пози?

• Я не грав ролей негідників… Так сталося. То були ролі Павки Корчагіна, Євгена Євтушенка… Там, навіть у сценаріях, виставлявся герой в найкращому світлі… Одного разу втілював барона Врангеля… Аби зіграти класно, треба вжитися в біографію свого героя… А барон Врангель ставив перед собою світлу мету – демократію. Щоправда силою… А що ми бачимо нині? Хіба не те…

• Якщо чесно, чому Ви не зробили акторську кар`єру?

• Не відчував внутрішньої тяги до цього. І потім, я бачив життя акторів зблизька. У мене склалось тоді враження не позитивне.

• Отакої. Чому?

• Я вже про це писав в іншій книзі «Снятіє».

• Нажаль не читала. Може розкажете. А?

• Не хочеться бути спокусником, аби Ви прочитали ту книгу… Але бажаю цього. А театр скидається мені на храм розпусників та шльондр, які співають, танцюють, говорять… Які лаються між собою, інтригують, галасують, пищать та блядствують… Я не настільки обдарований акторським талантом, кажучи відверто.

• Краще повернемося до «нашої» книги! Бо це вже занадто… мені здється, Ви вже граєте… Чи не у цьому ж руслі Ваш переклад статті Енценсбергера «Культура ненависті, зворотній зв`язок»?

• Це малий уривок його есе «Погляд на громадянську війну».Там, крізь цілковитий твір, проходить  нитка вислову «fin de siecle». Це французькою «кінець століття». Про те, як європейська інтелігенція кокетувала із ідеєю загального терору… І дококетувалася… Погляньте на Фрацію, Німеччину… Та на будь-яку країну ЄЕС ніні… Кров, піт і сльози…  Теж саме шириться світом. Нажаль не оминула ця халепа Україну… Війна тягнеться вже десятиліття… Адже і 2013 рік був роком війни… А на цьому кривавому лиху ще й заробляють… І поки не видно тому кінця…  І не слід забувати схильність до позерства політиків. Наших і не наших. Лише письменники (навіть не журналісти!) діяли наче РЛС раннього сповіщення про біду… Та їх не слухали. Не слухали, не слухають і, мабуть, не будть слухати…

• Щось мені ця «нотка» не подобається. Змінимо «платівку». Завершуєте ж Ви книгу позитивом есе. «Бути вдома». Що це означає? Заклик до біженців, до емігрантів, чи до тих, хто ще збирається у чужі краї?

• Ми не на сцені… І нікого не вдержати. Світ широкий на те й дано, один на всіх… Аби пізнавати його. Хай навіть і за примітивним принципом: «Риба шукє де глибше, а людина – де краще…» Се ля ві. Але ми, люди, покидаючи Батьківщину і наших близьких, несемо їх з собою… В серці… І письменник пише книгу. І лягає вона на серце, каменем… І кожний відповідає по-своєму: що означає «Бути вдома»…