Що я тут роблю?
Перше, що крутиться в голові щоразу, коли опиняюся серед його друзів.
Посмішки занадто натягнуті. Погляди — оцінювальні. Фрази — холодні. Я для них чужа, зайва. Немов випадкова людина, яка вторглася в їхній тісний, ідеальний світ.
Вислуховую їхні історії, підтакую, ловлю моменти, коли можна вставити щось нейтральне, не викликаючи здивованих поглядів. Намагаюся бути «своєю». Але відчуття, що це іспит, який я не складу, не зникає.
Здається, цього не помічає ніхто, крім мене.
Андрій поводиться природно, легко. Він у своєму середовищі, серед тих, хто був поруч завжди. Його поведінка не змінюється, він такий самий уважний, такий самий ніжний.
А я все одно почуваюся зайвою.
І це породжує ще одне питання.
А що, якщо…
Якщо вони справді можуть налаштувати його проти мене?
Я ж не дурна, розумію: їхня думка для нього важлива. Вони разом набагато довше, ніж ми.
А якщо я й справді йому не підходжу?
Якщо одного дня він це зрозуміє і…
Мені здається, саме такі думки відвідали Ірину після походу в клуб, на якому наполягав Андрій. Як вам здається, це невпевненість у собі чи в щирості його почуттів?
Читати книгу про Андрія та Ірину можна тут:
1 коментар
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиНасправді це різниця у віці і витікаюча звідси невпевненість у всьому. Різниця поколінь. Це подолати важко, але можливо. Маю власний досвід: різниця у віці з чоловіком 7 років і ми разом вже 35.
Юреніка, Супер! У моїй родині теж є такий приклад. Мої тітка й дядько щасливі разом майже 40 років)
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати