Привіт мої любі. Сьогодні з самого ранку я вже зі сльозами на очах...

24 лютого… Досі памʼятаю той день, коли чоловік розбудив мене зі словами: «Вставай, почалася війна».

Я до останнього не вірила, що це можливо в сучасному світі. До останнього сподівалася…

Перші дні злилися в один нескінченний скролінг новин, «Ой у лузі червона калина» на повторі та намагання вкласти в голову якесь недолуге слово «війна».

Перша повітряна тривога і поспішні збори в укриття, якого немає біля дому. Якісь намагання пояснити дітям, що коїться і неймовірна порожнеча в середині. І страх, що розʼїдає нутрощі.

Я все життя любила читати, читала багато й різного. Але після 24 лютого мене відвернуло від усього російського (шкодую, що не відвернуло раніше), і я почала шукати де можна почитати книги українською. Так я натрапила на Букнет.

Я тікала від реальності в книги. Скролила новини й знову тікала від реальності. Не могла їсти, нормально спати, тільки читати, читати, читати…

Коли стало зрозуміло, що це не спринт, а марафон потихеньку поверталася до життя. Але й далі читала без зупину. Тоді мене почали відвідувати перші думки написати щось своє. Ми з сестрою, навіть жартома, вигадували авторські псевдоніми. Але так, щоб наважитися мені знадобилося два роки.

Якось, одного літнього дня, втомившись від пошуку клієнтів, «ворушіння лапками», й від людей загалом я сказала чоловікові:

— Так хочеться кинути все, сісти вдома й писати книгу.

— То сідай і пиши, — відповів коханий.

Тоді я відкрила ноутбук, створила новий гугл документ з назвою «Книга» і стала писати. В мене не було назви, плану і я поняття зеленого не мала, чим закінчиться книга. Знала тільки, що кінець буде щасливим, бо мені хотілося легкості, світла. Адже темряві в реальному житті вистачає…

Через кілька тижнів я створила авторський акаунт на Букнеті, але не виклала нічого. Для цього мені знадобилося ще кілька тижнів і піддупник від сестри.

На диво, книга читачам зайшла, хоча викладаючи кожен розділ я хвилювалася, як невгамовна весь час перевіряла статистику і чекала на сповіщення (я і зараз так роблю :-) ).

Сьогодні знову 24 лютого, в нашому регіоні відносно безпечно і відносно тихо, але моє рідне місто потерпає від обстрілів та «мопедів», нескінченних сирен. Дехто зі знайомих носить піксель і сидить в окопах, хтось зовсім чужий віддає життя за майбутнє наших дітей, тому я хочу їм уклінно подякувати. Адже без вашої сміливості та відваги не було б мене як автора.

Слава Україні! Героям Слава! Дякую всім, хто пліч-о-пліч захищає нашу Україну та бореться за мир.