Друзі, сьогодні хочу розповісти про книгу моєї колеги Юліанни Бойлук “Мама на заміну”. Це історія, яка тримає в напрузі з першої сторінки. 

Головний герой Руслан, він же справедливий прокурор, він же самотній тато, рятує з пожежі в сусідньому будинку незнайому дівчину, яка дивовижно схожа на його колишню дружину. Його донечка, яка все ще очікує на повернення мами, вирішує, що це саме вона.

Врятована незнайомка Рита - дівчина-сирота,яку брат заклав за власні борги. Рятуючи свою честь, вона потрапила в лапи недобросовісних поліцейських, від яких зуміла втекти. Тепер вона в розшуку.

Чи зможе допомогти їй Руслан відновити добре ім’я і розпочати життя заново? Чим обернеться бажання допомогти для нього? Особливо, якщо в історію втрутяться почуття?

Уривок:

І що мені з нею робити? Придивляюсь до неї. Зовсім молоденька. ДІвчисько таке. А вже встигла стільки шкоди наробити. Будинок сусідів спалила і проникла туди явно не законно. Кращим рішенням було б здати в поліцію. Але Ангеліна мені не пробачить. 

На жаль, злодюжка дуже схожа на мою колишню дружину. А Ліна так чекала маму, що ладна на все, аби її отримати. 

Відчиняю перед дівчиною двері ванної кімнати. 

— В шафі рушники, — кажу. — Зараз принесу тобі якийсь одяг. Як тебе хоч звати, до речі? 

— Не пам'ятаю, — тре скроню, там вже налився синець, тож дівчина кривиться від болю. 

Що ж, хочеш погратися в цю гру? Сама винна. 

— А мене Руслан, — представляюсь. — Як пригадаєш своє ім’я, скажеш. 

Зачиняю двері до ванної. Хоча відверто сказати, дуже б хотілось зазирнути і подивитися, що у неї там під розірваною блузкою. Ця думка дуже недоречна. Чому це мені такого захотілось? Я що обділений жіночою увагою, що на якусь доходягу ведусь? А от не знаю. Я коли її на руках ніс, відчуття таке дивне з’явилось. І от не минає. 

Намагаюсь викинути ці відчуття з голови. Треба придумати як пояснити Ліні, що дівчина не її мама. Може коли незнайомка вмиється, вона стане менш схожою на Альбіну? І Ліна сама зрозуміє, що помилилась? 

За кілька хвилин я повертаюсь до дверей ванної. І стукаю в двері. За ними чується шум води. Стукаю ще раз. Нічого не змінюється. Вода хлюпотить дуже рівномірно. І я відчуваю, що щось не те. Це на рівні інтуїції. Ще коли в слідчих ходив, напрацювалась якась чуйка. 

Я смикаю ручку дверей. Замкнено. 

— Гей! Відчини, бо виб’ю. Двері. 

Тиша. Ну що ж сама напросилась! Двері вибиваю одним рухом.  Замки шкода. Але нічого. І бачу веселу картину. Незнайомка стоїть на шафці, яку примудрилась присунути до стіни, де є віконце під стелею, і намагається протиснуться в це вікно. Мені зараз прекрасно видно її круглу, обтягнуту спідницею, дупку.

Хапаю її за ноги і смикаю на себе. 

— Далеко зібралась? — питаю, притримуючи за стегна. 

— В гостях добре, а вдома краще, — бурчить вона.

Веду рукою по стегну вгору. Відчуваю розірвані колготки і ніжну шкіру під пальцями. Дівчина завмирає, а потім починає брикатися. 

— Охолонь! — кажу і засовую її під душ. Той виявляється холодним. Бризки летять в різні боки. За мить і я мокрий і дівчина теж.