Вітаю, любі!!!

Запрошую одразу до двох знижок!

Сьогодні діє знижка на емоційний роман, Анжнліки та Ореста!

Уривок.

— Анжеліко, зайдіть...

Я спантеличено кліпаю та несміло проходжу у кабінет.

Зупиняюся біля Павла, який стоїть посеред кабінету, і вся з’їжуюся від різкого голосу Ореста.

— У вас хвилина, аби вирішити хто з вас піде, а хто залишиться... Чи ви гадаєте мені робити більше нічого, як спостерігати ваше благородство?!!

Я здогадуюся, що швидше за все, вітчим відмовився погоджуватися на обмін. Зиркаю на нього поглядом повним благання.

— Дядь Паша, мама в лікарні. Мала по суті одна. Я їх двох не потягну, а мама без тебе пропаде. Вона ж жити без тебе не може... Ти ж знаєш...

— А Соня зараз з ким? — напружено цікавиться вітчим. — А з Вірою, що? — у голосі Павла повно страху.

Коротко все переповідаю, й прошу.

— Дядь Паша, так буде краще.

— Але, Ліко... — обурюється вітчим.

— Дядь Паша, прошу нічого не кажи, просто подбай про мою маму та сестру. Ти їм дуже потрібен.

— А ти? — схвильовано дивиться на мене чоловік, який за ці кілька років став мені наче рідний батько.

— А я не пропаду, — тамуючи сльози запевняю. — Я уже доросла...

— Час вийшов! — холодно нагадує Бурий.

— Дядя Паша, ти їм потрібен. — пошепки кидаю вітчиму.

— Що ви вирішили? — суворо цікавиться Орест.

Я опускаю погляд, і міцно зажмурюю очі. Не знаю чого хочу у цей момент. Напевно найбільше хочу, аби Бурий відпустив нас обох. А ми йому частинами віддавали гроші.

Вітчим мовчить. Він у мене добрий. Напевно не може підставити мене. А я не можу залишити Соню без батьків, тому роблю крок вперед, й впевнено заявляю.

— Я залишаюся. Тільки мені потрібно забрати з дому документи та хоч якісь речі.

Чоловік, що сидить за столом, зиркає на годинник, а тоді переводить холодний погляд очей на мене.

— У тебе година на все про все. Збереш речі, і хлопці відвезуть тебе куди потрібно. Можете йти. А ти, Павле, залишся на хвилинку. Хлопці зачекайте його, завезете додому...

Бранка по неволі

А також діє знижка на гарячу історію кохання Лева та Олени, з роману " Ти вже належиш мені".

Уривок. 

— Кралю, потанцюємо!

Олена кліпнула очима, поруч стояв лисий здоровань, у червоному штанному костюмі та білій, до половини розстібнутій сорочці. Від чолов’яги несло спиртним. Наляканий погляд дівчини стрибнув на обличчя чоловіка. Він їй не приємний. Надто сувора гримаса наганяла жаху. Олена поникла в кріслі, але попри страх, відмовилася.

— Вибачте! Я не танцюю.

Здоровань різко схопив її за руку, піднявши зі стільця. Чим налякав не тільки жінку, а й усю її компанію. Вони ж тихо сиділи. У затишному ресторані, відзначали день вихователя, і здається нікому не заважали.

Олена вся стерпла, від нового приступу страху. — Що цьому причепі потрібно? Якого милого, чіпляється до неї?

— Відпустіть, мені боляче! — Вдаючи суворість наказала. Не хотіла виказувати свого страху, як і танцювати з цим бридким їй чоловіком.

— Ти щойно витанцьовувала, наче лярва, а тепер, не танцюєш?!! — Прошипів їй в обличчя здоровило. — Ти, що, за лоха, мене тримаєш? — Гаркнув. — Ти будеш танцювати зі мною. — Суворо наказав, зі силою стискаючи її руку, від чого біль розносився тілом.

Олена не могла впоратися з емоціями, сльози втримати теж не змогла. Він гидкий їй. Весь обвішаний ланцюгами, золотими прикрасами, але їй противний. Не хотіла з ним танцювати, та схоже у неї вибору нема. — А ще чого варто чекати, після танцю? Мороз пробігся по тілу.

Несподівано її талію хтось владно обвив зі спини, й притяг до себе. Дівчина не встигла кліпнути очима, як опинилася в обіймах високого, кремезного незнайомця. Вишуканий чоловічий парфум, до запамороки подобався їй. Пробіглася наляканим поглядом по ньому. Одягнений у чорні штани, й таку ж сорочку, а риси обличчя. Це ж живий Аполлон. Чорне мов ніч волосся, густі, чорні брови, довгі вії. Великі, виразні, темно-карі, майже чорні очі. Красивий, правильної форми ніс, губи бантиком, трохи виступали жовна. Справжнісінький красень.

— Вона не буде, з тобою танцювати. — Хрипким голосом пробасив незнайомець. — Це моя, мала. Вона тут з подругами розважається, тож охолонь, якщо не хочеш проблем.

Олена кліпнула очима, потираючи руку, яка ще й досі боліла, від лап цього здоровила. — Боже, який голос! Тільки від нього можна отримати екстаз. Це ж мелодія, для вух будь-якої жінки. По тілу розлетілися метелики, лише від того, що цей чоловік притиснув її до себе. Це так романтично, і так звабливо. А те, що він назвав її, «своєю малою», підірвало здоровий глузд. Раптом захотілося, аби це було правдою.

— Леве Даниловичу, вибач. Не знав, що то, твоя баба. — Нахмурився бридкий здоровань.

— Не, баба, а, моя мала. Слова добирай! — Роздратовано зірвався чоловік, що пригортав Олену до себе, а тоді зірвано наказав. — Проси вибачення, та котися звідси.

Здоровило ще більше нахмурився, від чого вираз обличчя став іще не приємнішим.

— Вибач, мала. Я не знав. — Розвернувшись, пішов до свого столика...

Ти вже належиш мені

♥️♥️♥️

uBheLn8K — Ян та Зоряна.

Приємного читання!!!