Відгук на "Віддана дракону"

             Нарешті я покінчила з нагальними справами, і таки повернулася до своєї місії. Нести людям прекрасне, а саме – чесні відгуки на книжки.

                Як і обіцяла – «Віддана дракону». Перша книжка авторки Мії Золотої. Перша, та сподіваюся, не остання. Адже люди, які вміють писати фентезі – мусять його писати. Бо що робити нам, бідним і нещасним поціновувачам хороших історій в цьому жанрі? Страждати? Перечитувати те, що вже є?

                Ні, несіть нам ще! І от Мія Золота має той чудовий м’який авторський стиль, який ідеально пасує цікавим казкам для дорослих!

                Все, компліменти авторці закінчую. Дай їй Музонько натхнення, читачів побільше і ідей мішок! Переходимо до твору.

                Назва «Віддана дракону» недвозначно натякає, що в творі буде дракон – мінімум одна штука. І якась панянка, яку йому віддадуть. В дусі історій про принцес в драконових печерах (і знаєте що? Я цей штамп люблю! І що ви мені зробите?).

                Не відкладаючи в довгий ящик, пані Мія одразу нам розповідає про те, що головна героїня твору Ейлін, княжна, а не принцеса, не проти того, аби підслухати розмови, які не стосуються її вух. Таким чином, ми дізнаємося одразу дві речі:

1. перша: героїня ця з характером, який княжій донці не годиться;

2. друга: героїня має свою історію, в якій є місце злій мачусі з іменем, яке я вперто читаю «Альдегіди» замість Адельгейди (спойлер: то навіть не альдегіди, а цілі алкалоїди – неприємна та мачуха!).

                Отож, Елін підслуховує розмову, в якому мачуха і батько сперечаються, брати чи не брати героїню на весілля спадкоємця престолу, аж раптом над старим палацом короля здіймається зловісний дим, і всі в палаці починають метатися, наче їм п’яти підпалили. В принципі, десь так воно і є. Бо цей дим означає, що в Гнізді Орла прокинувся вогнедихаючий дракон (і всім зараз настане гаплик) і всі зараз зіткнуться зі здоровенною літаючою тварюкою, якій негайно потрібна жертва.

                Як не складно здогадатися, противна Альдегіда підлаштувала так, аби саме Ейлін була віддана драконові на поживу, аби він не жував овець і корів, а зжував Ейлін. А її власна донька вийшла заміж за молодшого сина короля. Ну, бо хоч той син заручений з Ейлін, але одружитися з пожованими вуглинками важко, правда?

                Отож, Альдегіда все підлаштувала, і Ейлін потягли до жертовного дерева, до якого і прикували ланцюгами, аби почастувати дракона свіженькою дівчатинкою. І от, в момент, коли бідолашна налякана Ейлін саме оплакує свою долю, прилітає дракон – і історія іде кудись не туди,  куди мала би піти, якби була набором штампів про драконі і принцес в їхніх замках.

                Далі постараюся без спойлерів. Але дракон-чистюля, який володіє телепатією і вміє носити на спині вершників в цій історії – це така чудова вишенька на смачнючому тортику фентезі-історії!

                Паралельно з історією Ейлін нам показують іншого головного героя – бастарда короля Рейнара. Рейнар, на диво, цілком адекватний хлопець, і в сотню разів розумніший за спадкоємця (спойлер – в спадкоємця матуся під стать Альдегіді, така ж противна, просто аж пересмикує, а ще, при цьому, королева!).

                Хоча, заради справедливості, слід відмітити, що там не лише спадкоємець трошки притрушений, там і татко-король не сяє інтелектом. Бо так бездарно інтригувати – то треба вміти. Схоже, Рейнар вдався у свою матінку, невідому селянку, що померла ще до початку історії, яку нам розповідає авторка.

                Отож. Ейлін, яка цілком вже освоїлась в замкові дракона ААрра (в нього ймення складне), і бастард короля. Одна там виконує забаганки дракона (чи то він її забаганки виконує), інший – плентається в Секлясті Гори, аби підлаштувати вбивство дракончка-чистюлі своїм притрушеним братом-принцем.

                Історія лише на самому початку, але вже викликає теплі і приємні відчуття. Знаєте, як старі філми, які дивився мільйон разів, але знову і знову передивляєшся. Або як книжки, які вже читав… В неї неймовірні вайби «Печери Золотої Троянди» - як серіалу (не рахуючи бездарно злитого  фіналу, аби качка копнула тих шоураннерів), так і самої казки про Фантагіро. Добра і затишна історія, яку приємно перечитувати під какао з ваніллю. Принаймні, має перспективи стати такою, коли буде написаний останній розділ.

                Рекомендую тим, хто любить прості казкові історії, написані з любов’ю до читача, жанру і дракончиків.

                Стежу за історією далі, і вам теж раджу!