Збираючись в Скіфію, єдине, що я взяв з собою це свинцеві дощечки, на одній з яких я власне й пишу це.

Та вже в перший день перебування в степу я зрозумів, що єдине, що варто було б прихопити з собою ще - це жменьку камінців відшліфованих морською водою - гальку. Мені б зараз один такий камінець, я був би щасливий. Мені б не довелось тоді щоразу справляючи потребу відшукувати рослинність, аби здійснити звичну гігієнічну процедуру, витерти залишки випорожнень, відчуваючи щоразу на доторк себе в тому місці, яке людина ніколи не бачить. 

Всі елліни для цього використовують гальку. Таку гладеньку й добре зволожену, яка зручно лежить в долоні й позбавляє нас тих тактильних відчуттів, які я щодня тепер відчуваю в Скіфії, бо трава - то лиш тонесенька перепона між моїми пальцями й тим місцем, яким ми позбавляємось відпрацьованих залишків харчового ланцюгу.

Натомість, я тепер розумію - що степові лопухи, то дарунок Зевса, звісно не такий щедрий як камінчики на березі моря, та все ж назамінний в цих диких землях.

Ну чому я не прихопив хоча б один такий камінець, я його зберігав мабуть, не гірше ніж свої свинцеві дощечки...

Читати