Зараз, коли човен Харона, лине до мого берега повільно, але нестримно, я пишу ці рядки на овечому пергаменті схиливши над ним сиву голову.

Сивина прийшла з часом, як і можливість писати на вартісному пергаменті дорогими чорнилами, та ще й сидячі в центрі Еллади, в Мілеті у світлій кімнаті з високими стелями та кам'яними стінами. 

Я знаю, що стіни кам'яні, я знаю, що в царстві Аїда вже незабаром зустрінусь зі своєю коханою Іриною. Знаю, але не відчуваю, бо зараз я молодий, наївний, вірю що всі герої звитяжні, а боги справедливі. В мене жодних перепон, бо я серед безмежного степу, навколо чужий народ, який верхи починає їздити раніше ніж ходити, влучить в муху в повітрі стрілою, грізний та довірливий одночасно.

Я в Скіфії. Зі мною друзі, кохана, зі мною син Аполлона, в сумці шість свинцевих пластин для записів та іржавий стилос. Ми йдемо степовим бездоріжжям, долаємо стадію за стадією аби врятувати Ольвію. 

Ольвія - перекладається, як щастя. Тож ми рятуємо життя в Щасливому місті від Македонських зайд, від кривавих пазурів Зопіріона - одного з імперських посіпак.

Шлях довгий та небезпечний, ціль нездійсненна. Та що з того? Ми мусимо повернути людям Щастя. Ми зробимо неможливе!

В очікуванні Харона.