В очікуванні Харона

Життя надто коротке, аби встигнути все.

Я пройшов багато країн, зустрічав безліч людей, бачив дивовижних тварин та чудернацькі рослини. Я мандрівник, що хоче, чи б то пак, хотів залишити після себе опис всього світу.

Зараз, коли, Мойри доплітають останні відрізки моєї долі я сиджу у своєму дому в Мілеті, в кімнаті з сувоями папірусу на полицях, з восковими табличками на столі, згортками телячих та овечих шкір, стосами свинцевих табличок і наче знову задираю голову, щоб побачити верхівки Єгипетських пірамід, втікаю від розлюченого бегемота в Лівії, шукаю свій корабель в порту Александрії, відчуваю свою нікчемність біля Індійських храмів, спостерігаю за зірками з Вавилонської вежі…

Кожна мандрівка, це не тільки частина життя мандрівника, це окреме життя. З кожної нової країни я повертався іншим. Коли збираєшся в путь – плануєш бути спостерігачем, записувачем, плануєш лиш фіксувати чужі звичаї та традиції. Та коли опиняєшся серед іншого народу, перестаєш бути собою, стаєш його частиною, починаєш перейматись чужими проблемами та клопотами. Забуваєш, що в тебе не чорна шкіра, що ти не їздиш на слонах, що не їси хробаків…

Всі подорожі різні, та в кожній є щось спільне. Щось таке, що залишає в середині мандрівника пустоту. Незадоволення, відчуття неповноти, браку чогось важливого та невловного.

Звідки береться ця пустота? Не знаю. Можливо з розуміння що записав далеко не все. Заспокоюєш себе, що неможливо записати все та відчуваєш став іншим, звик до нових людей, але маєш розлучатись, щоб повідомити світу про ще один народ.

А можливо пустота виникає через те, що не зробив чогось важливого, не зробив свій внесок в долю інших, не був свідком, учасником подій, які стануть точкою неповернення, початком відліку нового шляху, після якого вже неможливо рухатись як раніше, бо доводиться приймати рішення про новий напрям.

Чи всі подорожі завершувались пустотою всередині? Ні. Зі своєї першої подорожі, я не повертався спустошеним, я повертався переповненим. Мене розпирала гордість, радість та задоволення.

Було й ще щось.

Кохання. Воно огортало інші почуття шовком, лоскотало, дражнило зсередини.

Скіфія – країна моєї першої подорожі, країна де я зустрів перше кохання, яке проніс в собі через роки та відстані.

Зараз я чекаю, що з дня на день сяду в човен Харона, аби відправитись в останню свою подорож. Це очікування мене не лякає зовсім, бо на тому березі в царстві Аїда відбудеться зустрічі з тією, яка назавжди поселилась в моєму серці.

Та поки човен старого зі страшним поглядом ще не причалив до мого берега, пам’ять повертає мене в ту мою першу подорож, коли я ще не був письменником – мандрівником, коли помилково вважав себе поетом, коли не знав, не розумів, що таке кохання, коли рятуючи одне місто рятував долю цілого народу.

Я знову молодий, наївний, вірю що боги переймаються долею людей. Я нетерплячий та образливий, мене обурює байдужість та надихає самовідданість, я впевнений, що справедливість переможе, а на злодіїв чекає падіння в бездонну прірву.

Я в Скіфії, зі мною друзі, кохана та син самого Аполлону, тож нехай човен не поспішає, я знову маю врятувати Ольвію та повернути скіфам єдність.