Оновлення :-) ♥️

Всім привіт, любі :-) Додала ще один розділ "Місто грішних душ 3: Відплата". Запрошую до прочитання... 

Уривок: 

Лука, повернувшись додому, почув музику й заглянув на кухню. Склавши руки на грудях, обперся боком об стіну й кілька хвилин спостерігав за Нішель. Вона стояла біля плити, сконцентровано помішуючи щось у каструлі, і навіть не помітила, як він підійшов. Її волосся зав’язане у високу гульку, одягнута була в сіру футболку, яка виглядала, як мінімум, на два розміри більша за її звичайний розмір, спортивні штани й була босоніж. Вона виглядала такою… домашньою та милою. Її рухи були плавні, неначе самі по собі, у них була якась невимушена грація, яка заворожувала.

Лука стояв у дверях кухні кілька хвилин, спостерігаючи за нею, поки не вирішив, що вистачить лише споглядати. М’яко й безшумно підійшовши до неї ззаду, обвив руки навколо її талії і одразу відчув, як її тіло здригнулося.

— Це я, — прошепотів, пригортаючи її до себе, і легенько поцілував у шию, відчуваючи теплоту її тіла. — І я скучив.

Лука обійняв її за живіт, так несподівано й близько, що серце Нішель миттєво застигло в грудях. Вона на мить затримала подих і повільно обернулась. Побачивши його обличчя, усміхнене та спокійне, усміхнулася.

— Містере Неро, що це з вами? — вигнула брову Нішель.

— Мабуть, щось тут змінилося, — Лука взяв її долоню й притиснув до серця.

Нішель, відчувши, як під долонею стукає його серце, ніжно поцілувала чоловіка у вуста.

— Луко, ти впевнений, що ми готові до таких важливих кроків разом?

— Якщо не зробимо, то не дізнаємося, — поцілував у повіку.

Їй було трохи незручно від того, що задане нею питання ставило її в незручну ситуацію. Нішель відчула, як серце стискається від страху. Її душа, серце й тіло вже стовідсотково прагнули іншого. Вони прагнули лише одного чоловіка. І ним був Лука Неро. Однак важко перебороти свої внутрішні сумління, які так невчасно з’являються.

— Тобі допомогти? — перевів погляд на плиту.

— Ні, — захитала головою. — Я вже майже закінчила готувати.

— Биту забрала?

— Не встигла, — знизала плечима. — Йди у ванну. Потім вечеря, ліки і вправи для стопи.

Лука хмикнув і поцілував її в плече.

— Як скажеш, командире.

Нішель хмикнула й провела його очима.

— Ну ти ж слухаєш мене? Значить, тебе таке командування влаштовує.

Лука засміявся, і в його сміху відчувалася певна теплота. Його погляд став ще м’якшим, ніж був. Він повернувся до неї і тихо, без натиску, поклав руку на її плече, і вона підняла очі. Щось незвичайне відбулося в той момент, коли їхні погляди зустрілися, і вона вже не могла сказати, що саме, але в тому погляді було щось більше, ніж слова.

Лука нахилився до неї, і Нішель відчула його дихання. Поцілунок був коротким, але таким, що не залишав місця для сумнівів. Він був для неї і відповіддю на все те, що вона відчувала, і на те, що ще належало пройти.