Купіть "Шукаємо маму" найвигідніше!

Друзі, всім гарного і мирного дня!

Хочу повідомити, що ціна на роман “Шукаємо маму” вже зросла, але сьогодні діє знижка! Це єдина знижка в передплаті, що означає, що дешевше, аніж сьогодні, роман просто буде. Тож це унікальна можливість зекономити! Дуже раджу нею скористатися))))

А поки анотація:—

Добрий вечір, — кажу я. — Я шукаю сестру…

—Як чудово! Здається вона у мене! — він хапає мене за рукав і тягне в приміщення. — Ви собі уявити не можете, який я радий, що ви прийшли. Не знаю, як ви мене відшукали, але це просто прекрасно.

Дитина за його спиною кричить все гучніше. Я ж просто диву даюсь, як тут могла опинитись Амалія.

А хлопець тягне мене у маленьку вітальню, яка займає половину першого поверху.

— Ось! — каже він. — Ваша? — і показує рукою на диван.

Там ворушиться щось… Те, що видає розпачливі звуки. Я підходжу ближче і бачу дитину.

— Стривайте, ви вважаєте, що я прийшла за немовлям?

І уривок:

— Що ж, от і лишилися ми з тобою без нашої Міри. Давай поговоримо, як чоловік з чоловіком, — присівши біля Роми, кажу я серйозним голосом, щойно в передпокою клацнув замок вхідних дверей.

— Бу-бу-бу-бау, — відповідає малий, чиє личко все в каші.

— Давай так: зараз я снідаю, ти вмиваєшся і ми йдемо на роботу. Тоді ти поспиш, поки я поговорю з дядьками, а потім ми попросимо хорошого дядька знайти твою маму. Як тобі ідея?

— Мама! — кричить малий і розгублено оглядається. От тобі й перша халепа. Схоже він вже таки щось розуміє. Дарма я вжив це слово. Більше не буду.

Трясу брязкальцем, яке Міра вчора придбала. Це допомагає відволікти Рому. 

Потім несу його в ванну, щоб вмити після сніданку. Чомусь Міра не попереджала, що малий так любить воду. Поки я намагаюся витерти кашу з його личка, він набирає повні долоньки води з під крану, а тоді хлюпає нею на мене й на себе. За три хвилини ми вже обидва мокрі.

— Бух! Бух! Бух! — щасливо озвучує малий.

— От тобі й бух, — зітхаю я. — От хто це таке зробив? А на дворі мороз. Там зима. Нам треба перевдягатися. Не підемо в мокрому, бо холодно буде. Дзюдя, — здається, так діти кажуть на холод? Чи ні? Ай! Біс його знає.

— Дзюдя! — радо повторює Рома.

— О, та ти мала муха-повторюха, — цьому відкриттю радію, наче це наше спільне досягнення. — Ану кажи: "сніг". Сніг-сніг, — піднісши малого до вікна, показую я надвір.

— Іх-іх! — повторює малий. І я знову шалено радію. Озираюся в пошуках Міри. щоб розповісти про наші досягнення, але потім згадую, що її нема. І так мені від цього тоскливо.

— Іх-іх, — знову каже дитя, а я розумію, що він вчепився ручками в тюль. Мертвою хваткою. Вмовляння відпустити не допомагають. Хвилюючись, що карниз може не витримати і освятить нас зараз по голові, намагаюся однією рукою звільнити дитячі рученята, але він видається жвавішим за мене. Поки я звільнюю ліву руку, він міцніше схоплюється правою. Боротьба триває доти, доки я не відволікаю його на вазон. А коли малий тягнеться до грошового дерева, відпустивши нещасну тюль, я тікаю подалі від вікна.

— Ми вже спізнюємося, тож треба перевдягнутися, — кажу я і несу малого в кімнату, де Міра складала його речі.

Переодягання видалося ще тією морокою. Як виявилося, роздягатися Рома любить. А ось щоб вдягнути його, треба ще спершу наздогнати по ліжку, дати не впасти, схопити і силою засунути в кофтинку, штани і комбінезон. Памперс був ще ніби сухим, тож я взяв в сумку з паперами і ноутом, прости Боже, пелюшку-непромокайку, три підгузники, пачку вологих серветок і дитячу кашу в термосі. Потім похвалив себе за те, що непогано справляюся.

Залишив малого в вітальні і сам зі швидкістю світла замінив сорочку. Тоді накинув на себе пальто, взяв в одну руку сумку, в іншу — Ромчика і пішов до ліфта.

На середині дороги згадав, що в сумці з дитячими речами бракує робочого ноутбука. Довелося дочекатися, поки ліфт зупиниться, а тоді їхати знову нагору. 

Квартира виявилася незамкненою. Чорт! Як можна було забути про таке?

Зайшовши всередину, зрозумів, що тут так тепло і затишно. Якби не важлива зустріч, я б вже і не їхав на роботу. Тим паче малий почав хникати. Поклав в сумку ноут, захопив брязкальця, взяв на руки хлопчика і ще раз відправився в офіс, цього разу точно замкнувши двері.

Кажуть, хто вийшовши з дому, повернеться за чимось, тому не пощастить. Як добре, що я не вірю в прикмети.

Втім, день обіцяв бути ще тим випробуванням.

Це я зрозумів тоді, коли прийшовши до авто, збагнув, що ключі від нього залишилися в квартирі. Прокляття!

Шукаємо маму