Безумство Зоряни, яке захопило Яна.

Вітаю, мої хороші!!!

Роман "Недопопелюшка", оновлено. Сьогодні розділ від Яна.

Уривок. 

— Зоряно, щось не так? — ще раз нервуючи перепитую.

— Яне, давай не тут. — тихо просить дівчина, й старається оминути мене поглядом.

Мене це все не влаштовує. Легенько зловивши підборіддя Левицької, змушую її дивитися мені в очі.

— Зоряно, я не хочу чекати, — чесно зізнаюся. — Я хочу знати вже, що не так...

— Давай прогуляємося! — раптом просить мене дівчина, пильно заглянувши мені в очі.

Така її пропозиція спантеличує мене. Ми саме їдемо по мосту з якого чудово видно захід сонця. Кілька секунд дивлюся на свою дівчинку, і розумію, що ця божевільна ідея мені до душі. Просто вийти з авто посеред потоку машин, і перебравшись через відбійник перейти на пішохідну частину.

— Ти впевнена? — уточнюю.

Та Зоряна лише погоджуючись киває головою, чим іще більше захоплює мене.

— Стасе, зупини! — суворо наказую.

— Яне Марковичу, але я не можу. — обурюється водій.

— Вмикай аварійки та зупиняйся, — реву. — Зачекаєш нас за мостом. Там де знайдеш місце для зупинки. — зиркаю на свою дівчинку. — Зіронько, але ми повинні діяти швидко.

Зоряна лише згідно киває, а я порахувавши до трьох відчиняю дверцята. Ми миттєво покидаємо салон машини. Так швидко, що ніхто навіть зорієнтуватися не може, що трапилося. І вже за кілька секунд віддихуємося на пішохідній частині моста. Я притискаю Зоряну до себе, і мов безумець цілую її обличчя та волосся. І мені байдуже, що нам сигналять машини та здивовано дивляться перехожі...

Ян та Зоряна...

Приємного читання!